Публікаціі

Що натлумачив Конституційний Суд і як це розуміти?

У переддень 12-тої річниці Основного Закону Конституційний Суд України оприлюднив два, прийнятих напередодні, рішення. Важливість та цікавість цих актів обумовлюється не тільки високою актуальністю піднятих ними питань, але й тим, що вони можуть символізувати закінчення епохи політично заангажованої інституції, якою тривалий час залишався КСУ. Такої думки дотримуються провідні вчені-конституціоналісти, коментуючи значення цих рішень для суспільства. Проте, пересічним громадянам важко сформувати бодай якесь власне розуміння наповнених сухим юридичним текстом рішень. У такій ситуації журнал «Дніпровський юридичний вісник» дає свій юридичний аналіз правового змісту рішень Конституційного Суду України.

До Дня Конституції України єдиний орган конституційної юрисдикції подарував українському загалу два рішення. Але кому саме були адресовані ці подарунки цікаво прослідкувати.

Одним з рішень Конституційний Суд України повернув собі повноваження розглядати на предмет відповідності Конституції України (конституційності) зміни до Основного Закону, які вже набрали чинності. Треба нагадати, що КСУ був позбавлений цього повноваження Верховною Радою України V скликання влітку минулого року. Закон, яким вносились відповідні зміни до Закону України «Про Конституційний Суд України», був одним з пунктів політичних домовленостей, що були спрямовані на подолання парламентської кризи.

У результаті прийняття Верховною Радою цих змін, із загальної маси законів була виділена певна група, а саме, - закони, що передбачали зміни до Конституції України, якщо вони набрали чинності. Такі закони, відповідно до внесених змін, не могли розглядатися в Конституційному Суді на предмет їх конституційності. Таким чином, єдиною метою прийняття змін до Закону України «Про Конституційний Суд України» було створення юридичних перешкод можливості перегляду політичної реформи 2004 року в Конституційному Суді.

Проте, будь-яка класифікація законів не передбачена в статті 150 Конституції, яка відносить до повноважень КСУ вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) будь-яких законів та інших правових актів Верховної Ради України без жодних винятків.

Після прийняття рішення, з одного боку, КСУ повернув актуальність темі про яку всі забули ще рік тому, але, з іншого боку, якби КСУ прийняв у справі будь-яке інше рішення, то його висновки при розгляді законопроектів про внесення змін до Конституції України були б вже непотрібні. Верховна Рада могла б узаконити будь-які зміни до Конституції самим шляхом їх прийняття, навіть з порушенням передбаченої процедури їх розгляду.

Друге рішення, про яке буде йти мова в цій статті, вже в перший день після оголошення встигло отримати неофіційну назву, а саме, «рішення у справі про обмежений імперативний мандат». Проте, ані саме оголошене рішення, ані коментарі судді доповідача по справі Петра Стецюка, не дали відповідь на питання, чи є в українському парламенті коаліція? Також в ньому не йдеться і про імперативний мандат, звістки у ЗМІ про застосування якого порушили інформаційний спокій ще вихідного понеділка. Натомість, не зважаючи на відсутність відповідей на багато питань, Конституційний Суд надав «ключі» для відновлення роботи парламенту та уникнення позачергових виборів.

Із самого рішення КСУ випливає, що суб’єкт права на конституційне подання – 50 народних депутатів України ставили перед Судом кілька запитань.

По-перше, депутати просили КСУ розтлумачити значення термінів «невходження» і «вихід» в контексті конституційної норми, яка передбачає відповідальність народного депутата, у вигляді припинення його повноважень, за невходження або за вихід депутата з фракції, що була утворена партією (блоком політичних партій), за списками якої цей депутат був обраний (далі – відповідна фракція).

Враховуючи мету та завдання утворення депутатських фракцій у парламенті, їх роль у реалізації програмних цілей політичної партії (виборчого блоку політичних партій), за які голосували виборці, термін «невходження» КСУ протлумачив як відмову народного депутата увійти до складу відповідної фракції. У свою чергу, термін «вихід» треба розуміти як припинення народним депутатом України свого перебування у складі відповідної депутатської фракції. Із формулювання рішення випливає, що як «невходженя» так і «вихід» повинні бути здійснені самим народним депутатом і не пов’язані з рішеннями, наприклад, про виключення з фракції.

По-друге, депутатам було цікаво, чи має право народний депутат України вільно вийти зі складу депутатської фракції та не входити до складу жодної зареєстрованої фракції? Такі права народних обранців були передбачені Законом України «Про статус народного депутата України» у редакції 2001 року, і виходили з права народного депутата вільно об’єднуватись у фракції та групи. Проте, після внесення змін до Конституції України, таке право депутата перетворилось на його обов’язок входити до складу відповідної фракції. Відмова депутата виконати свій обов’язок (його невходження або вихід з фракції) тягне за собою відповідальність у вигляді припинення депутатських повноважень. Таким чином, Конституційний Суд встановив, що народний депутат позбавлений права виходити з фракції без настання відповідальності.

Щодо позафракційних депутатів КСУ зазначив, що «Конституція України  пов’язує  чинність представницького мандата народного депутата України з його входженням i перебуванням у депутатській фракції політичної партії (виборчого блоку політичних партій), за списком якої він був обраний». Іншими словами у випадку припинення перебування депутата у такій фракції втрачається і чинність його мандату. Причому у цьому формулюванні КСУ вже не розрізнив можливі випадки, в результаті яких перебування депутата у фракції буде припинено.

Щодо відповіді на інші питання, які були поставлені депутатами, КСУ відхрестився посилаючись на різні причини. Зокрема, КСУ не став роз’яснювати спосіб, у який припиняються повноваження народного депутата (у разі невходження чи виходу зі складу відповідної фракції) на підставі п.6 ч. 2 ст.81 Конституції. Також КСУ не відповів чи можна розцінювати як вихід з фракції фактичне невиконання депутатом рішень відповідних фракцій, особистий перехід депутата до опозиції, якщо його фракція входить до коаліції, та навпаки. Ці питання КСУ залишив без відповіді посилаючись на те, що відповідь на них повинна дати Верховна Рада шляхом прийняття відповідного закону.

Найдивнішим залишається той факт, що КСУ не знайшов у поданні народних депутатів «правового обґрунтування тверджень щодо практичної необхідності в офіційній інтерпретації частини шостої статті 83 Конституції  України» (норма щодо порядку формування коаліції депутатських фракцій), а то також не став її тлумачити. Але за відсутності тексту подання буде неправильно коментувати згадане положення рішення КСУ.

У будь-якому випадку КСУ не даючи відповіді на важливі питання вказав шлях вирішення існуючих проблем та надав необхідні ключі їх подолання. Ще раз була підтверджена необхідність прийняття закону на розвиток відповідних норм Конституції, який врегулював би  питання, що пов’язані з існуванням та діяльністю депутатських фракцій. При чому спосіб врегулювання таких відносин повинен виходити з способу формування самої Верховної Ради України, щоб уникнути навіть теоретичної можливості для спотворення деякими депутатами результатів народного волевиявлення.

Проте, як зазначає КСУ, до моменту прийняття такого закону ні хто не позбавляє сторону конфлікту можливості звернутися до суду за захистом своїх законних прав. Притому, що норми Конституції є нормами прямої дії, вони не потребують спеціального закону для їх застосування. І як ми можемо спостерігати, саме такий механізм почала використовувати одна зі сторін парламентського конфлікту.