"Петриківщіна: сузір'я талантів» - феномен славетного края

Є книги, які не тільки виходять у світ, а й несуть світло. З повним правом це можна сказати про літопис славетного краю - збірник нарисів «Петриківщина: сузір’я талантів».  Візитною карткою цього куточка землі є знаменитий петриківський розпис. Однак це далеко не весь спектр досягнень. Справжнім відкриттям багатогранного потенціалу краю стала літописна історія в особах, про яких розповідає книга.

***

Феномен Петриківщини в тому, що вона здавна була краєм вільних людей. Звідси любов до рідної землі, яку петриківці захищали, не шкодуючи життя, а в мирні часи стався справжній розквіт творчостіі. З історії відомо що Петриківка мала здавна статус казенної слободи, а тому в ній не існувало кріпосного права. Люди жили небагато, але були вільними, завдяки чому мали натхнення займатися мистецтвом. В першу чергу волелюбний край став відомий як столиця народного українського живопису. Але з кожною новою епохою  розширювався спектр творчості і охопив практично всі ключові сфери життєдіяльності.

Естафета досягнень петриківців розтягнулася від землі до космосу - це не літературна гіпербола заради «красного слівця». З давніх-давен край славиться успіхами хліборобів, які дивували світ високими врожаями. Ще одна висота - внесок петриківців в скарбницю світової культури. Міжурядовій комітет з охорони нематеріальної культурної спадщини вписав Петриківський розпис як феномен українського народного мистецтва в список культурної спадщини людства. Автограф рідного краю був доставлений в космос, в освоєнні якого також брали участь петриківці, що працюють в ракетно-космічній галузі.

Анонс книги «Петриківщіна - сузір'я талантів» дав на презентації керівник авторської групи В.А. Мілованов.

"10 вересня 2021року в Петриківській селищній Раді відбулася презентація книги

«Петриківщина: сузір’я талантів», випущена видавництвом «Журфонд».

  Це творіння авторського колективу журналістів про минуле і сьогодення славетного Петриківського краю, відомого на весь світ не тільки як батьківщина петриківського розпису, який 5 грудня 2013 року на VIII сесії ООН визнали нематеріальною культурною спадщиною людства ЮНЕСКО. Такої високої честі до цього не удостоювався жоден вид національно–ужиткового мистецтва. Сьогодні Петриківка є центром сакральної української культури.   

Квітуча земля Петриківщини здавна славиться талановитими, трудолюбивими людьми: знатними хліборобами, вченими, педагогами, лікарями, майстрами народної творчості, ракетобудівниками…

Сотні земляків мужньо воювали на фронтах Другої світової і Великої Вітчизняної воєн. Четверо з них за проявлений героїзм були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. Це випускник Петриківської СШ сержант Микола Чичикало, уродженець села Чаплинка, старший сержант Василь Демченко, гвардії майор Василь Сорока з селища Петриківка, лейтенант Савелій Плахотя з Ульянівки.

А всього під час війни загинули і зникли безвісти більше 10 тисяч мешканців Петриківського району. Їх подвиги вічно будуть жити в наших серцях

Осяйну славу козацького краю продовжують звеличувати і земляки військовослужбовці  Збройних сил України, які героїчно захищають українську землю на Сході  країни.

Лише один приклад – український воїн, підполковник Андрій Гречанов. 40-річний уродженець Петриківки, розвідник 81-ї бригади із позивним Рахман героїчно тримав оборону Донецького аеропорту в Пісках. Неодноразово був тяжко поранений. Від жовтня 2014 року чотири рази повертався після ротації в аеропорт. Іноземні журналісти назвали його  «Кіборгом №1». За хоробрість і героїзм в боях з ворогом  нагороджений орденами і медалями, а особисто від президента – орденом «Народний Герой України».

Від єфрейтора, молодшого спеціаліста ракетних військ стратегічного  призначення  до генерал-полковника, першого заступника командувача прикордонними військами України – такий військовий шлях пройшов Анатолій Федотович Клешня, уродженець села Колгоспівка, а нині Іванівка. За мужність і сумлінну службу, заслуги перед державою нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За заслуги», а також отримав звання – «Почесний прикордонник України» та « Почесний митник України».

Вагомий внесок у розвиток української науки внесли вчені – земляки доктори технічних наук, професори Михайло Сергійович Четверик, Микола Оникійович Дзоз, ракетобудівник Олександр Федосійович Науменко, доктор історичних наук, професор, академік Української академії політичних наук Констянтин Юхимович Богомаз. Всіх не перелічити.

Петриківщина пишається заслуженими працівниками сільського господарства України Віктором Олексійовичем Підпарубочим, Сергієм Івановичем Рудоволом, Петром Олександровичем Могильним, Іваном Івановичем Приходьком, Юрієм Микитовичем Дінцем, Миколою Івановичем Лісним, заслуженим агрономом України Володимиром Архиповичем Булахом. Це вони в різні роки прославляли і продовжують прославляти ріднокрай високими врожаями зернових і технічних культур, овочів, виробництвом сільськогосподарської продукції.

Ми пишаємося всесвітньо відомими  майстрами пензля – Народними художниками України Андрієм Андрієвичем Пікушем, Ганною Миколаївною Самарською, Марфою Ксенофонтівною Тимченко.

До скарбниці творців петриківського розпису увійшли десятки заслужених майстрів народної творчості України різних поколінь. Родоначальниця петриківського розпису Тетяна Акимівна Пата, Василь Іванович Соколенко, Тетяна Анатоліївна Гарькава, Марія Іванівна Пікуш, Федір Савич Панко та багато інших. Саме про таких людей і розповідає наше видання.

Петриківська земля  дала життя сотням добре відомих в Україні і далеко за її межами особистостям. Це – заслужений артист України Григорій Нестерович Кутурга, письменник і поет Семен Григорович Данилейко, поетеса Леся Степовичка, заслужений журналіст України Володимир Михайлович Земляний, заслужені педагоги Лідія Григорівна Зубко, Михайло Олексійович Тимошенко, Борис Григорович Шрубенко, лікарі Ольга Вячеславова Колобова, Ольга Іванівна Лісняк. Це далеко не повний перелік знаменитостей Петриківщини.

Про цих славнозвісних патріотів ріднокраю журналісти дізналися з розповідей неперевершеного оповідача і цікавого співрозмовника, керівника СТОВ «Хутірське» Сергія Івановича Рудовола. Саме він в знак вдячності справжнім героям – землякам петриківського краю запропонував написати цю книгу. Дякуючи Сергію Івановичу дана книга побачила світ. Його ідея була підтримана керівництвом Петриківської селищної ради. До речі, велике спасибі особисто Наталії Іванівні Коваленко. Особливої подяки по виданню книги заслуговують також меценати: керівник фермерського господарства «ЕТАЛОН» Віктор Олексійович Підпарубочий та власник кінного заводу Андрій Анатолійович Мілованов.

Слова щирої подяки хочеться висловити за  активну участь у підготовці до друку видання Заслуженому журналісту України Наталії Григорівні Гармаш, журналістам Валентині Володимирівні Литвиненко, Анатолію Степановичу Коротченко, Людмилі Володимирівні Шамрай, Миколі Миколайовичу Яловому, Олександру Дем’яновичу Давидову, Оксані Анатоліївні Самсоновій – за художнє оформлення і комп’ютерну верстку, коректору Валентині Михайлівні Орищій, всім, хто прийняв участь в роботі над книгою.

Авторський колектив має надію, що сторінки антології відкриті для історичної пам’яті нових поколінь, яка вічно буде жити в славетному краї».

Ось кілька яскравих епізодів з літопису Петриківського краю, який на століття прославили герої війни і творці світу, та заслужено стали героями книги.

***

«ПОЛЕ БОЯ НЕ ПОКИНУВ»

Чичикало Микола Васильович

"У дитинстві батько часто розповідав Миколі пронесправедливі війни і жорстокість царського самодержавства. Василь Павлович пройшов усю імперіалістичну і громадянську війни - було про що згадати і задутися про майбутню долю сина.

«Роби завжди так, щоб сьогодні и через багато років ти міг вільно и легко дивитися людям в очі, - говорив батько. - Люби свій народ і свою Батьківщину, а якщо доведеться постояти за їхні честь і незалежність – не пожалій і життя свого.

Наставав тривожний час. У Німеччині «показував зуби» фашизм. Зароджувалася кривава загроза всьому людству. У 1940 році Микола Чичикало прибув до Ужгорода на військову службу. Курсантом полкової школи він досконало опанував артилерійське озброєння, тож став командиром гарматної обслуги.

Важко доводилося нашим воїнам. Чекаючи зручного моменту для атаки, вони іноді цілодобово лежали у снігу на морозі. На плечах переносили боєприпаси, важкі кулемети, міномети, тягли по пояс у снігу гармати, але незважаючи на це, просувалися вперед.

7 січня 1942 року 11-та армія перейшла у наступ і вже до кінця наступного дня подолала з боями 50-кілометрову відстань та вийшла на підступи до Старої Руси. Тут вона зустріла організований опір гітлерівців...

На шляху розрахунку Миколи Чичикало опинився танк, який закопали у землю. Його активний вогонь обмежував бойову операцію. Вночі Чичикало і його заряджаючий Раджапов, узявши з собою по 15 кілограмів вибухівки, непомітно підібралися до цього доту і підірвали його, а разом з ним і самих фашистів.

У розпалі було літо 1944 року. У другій половині липня наші віська провели наступальну операцію на Шауляйському напрямку. Уранці ворог відкрив сильний артилерійський вогонь, із повітря на зайняту позицію нагрянули літаки. Не встигли вщухнути вибухи бомб і снарядів, коли на горизонті з'явилися танки. Один, два … Вісімнадцять… Ось вже Микола Чичикало чітко бачить на вежі першого танка яскравий жовто-білий хрест. Хороша мішень, тільки бити треба по гусеницях. Перший снаряд влучив у ціль. Іще постріл – і друга ворожа машина спалахує смолоскипом. Те ж спіткало ще один танк. Швидкість, блискавична реакція і зібраність допомогли розрахунку Миколи Чичикало витримати багатогодинний натиск ворога. Вони відстояли важливий плацдарм на підступах до міста Шауляй...»

Безмежна любов до Вітчизни і свого народу були тією рушійною силою, яка вела Миколу Васильовича Чичикала в бій, допомогла стійко пережити всі негаразді фронтового життя і самовіддано, не шкодуючи ні сил, ні самого життя, боротися з ворогом…»                                                                                                                                                                                                                                                                       Олександр Давидов

***

«ТИ  ГЕРОЙ,  АНДРЮХА!»

Гречанов Андрій Анатолійович

«Андрій Гречанов, 40-річний уродженець Петриківки, розвідник 81 бригади з позивним РАХМАН  місяць провів у пеклі Донецького аеропорту. Зміг врятувати і вивести півтора десятка побратимів.

…Іноземні журналісти назвали його «кіборгом №1».

Скільки українських солдатів віддали своє життя за цей клаптик землі, досі невідомо або просто засекречено… Командир розвідників із позивним Рахман, починаючи від жовтня 2014 року, чотири рази повертався після ротації в аеропорт і завжди бив на сполох: оборону треба зміцнювати, інакше втрата цього об’єкта – лише питання часу.

Багато чого пережив. Але того, що відбувалося в аеропорту, не міг уявити навіть у страшному сні. Наші бійці знаходилися , по суті, на відкритому не тільки всім вітрам, але й усім кулям та снарядам просторі. Боєприпаси різного калібру легко прошивали склінні стіни, а потім і зовсім вільно дзижчали над головами день і ніч.

Уперше Рахман був поранений 27 листопада 2014 року. Скалка від снаряду прошила наскрізь вище коліна. Його друг із позивним Маршал написав тоді товаришам у фейсбуці: «Андрюха, рицар ордена Богдана Хмельницького, з яким ми відбули дві ротації пліч о пліч, важко поранений у ногу, ледь пересувається, але не покидає позицій. Після лікування повернувся на нову посаду – начальника розвідки 81-ї бригади. І знову у термінал, в останній і найбільш важкий тиждень, втретє за чотири місяці».

-   Востаннє я повернувся до аеропорту, коли нашим бійцям залишилася лише половинка першого поверху північної частини термінала, - згадує Рахман. – У підвалі були кадировці, які кожен постріл супроводжували криками «Аллах акбар!»… І на другий поверх під покровом ночі зайшли диверсанти. Проти нас воювали росіяни. І це достовірно точно! Я і раніше в цьому неодноразово переконувався, коли бачив на злітній смузі сучасні танки, яких не було на українському озброєнні.

Андрій, котрий провів у терміналі часу більше, ніж будь-хто із побратимів, як професійний військовий реально оцінював ситуацію і розумів: втримати або зайняти аеропорт стало для обох сторін справою принципу.

-   Тоді заради чого бійці ціною власного життя захищали цей об’єкт? – запитую в Андрія.

-   Просто тому, що це наша земля!

19 січня, щоб забрати вбитих і поранених, до термінала, крізь оточення, прорвалась броньована «ластівка». Рахман та рядовий із позивним Дим вийшли на злітну смугу, аби прикрити завантаження. І тієї ж миті відкритий простір прошили автоматні черги. Одна куля черкнула Андрія у бік – під одягом стало гаряче. Інша обпалила обличчя, - з під ока бризнула кров. Але він навіть не звернув на це уваги. Закривавленого командира бійці спробували силоміць запхати до БМП разом із пораненими, та він не дався: «Дрібниці!» Тільки відправивши машину, перебинтував рани.

Ніч теж минула неспокійно – кулі свистіли над головами, залітаючи з усіх боків, і бійці намагалися знайти хоч якийсь прилисток біля колон, куди не діставало рикошетом. Тим підозрілішою здалася тиша, що запанувала ранком 20 січня. Знесилені безсонними ночами, українські бійці задрімали у своїх ненадійних укриттях. Приткнувся за барикадою, не випускаючи з рук автомата, і Рахман. Біль у пораненій нозі не полишав ні на хвилину, але тільки-но неспокійний сон здолав бійця, тишу розірвав страшний вибух.

-    Я відчув, що підлога піді мною немовби здійнялася, а потім полетіла вниз і я разом з нею, марно намагаючись за щось вчепитися на ходу, - згадує Андрій. – Бійці опинилися у підвалі, буквально перемішані з величезними брилами бетону та будівельним сміттям. Скільки там загинуло моїх товаришів, не знаю й досі. Мене відкопав боєць з розвід взводу Буля, потім ми відкопували та витягали з під завалів інших…Я розумів, що невдовзі сюди прийдуть терористи і треба рятувати живих і поранених. Але як? Транспорту в нас не було, а знесилені, закривавлені  люди ледь пересуваються. Разом із побратимом Зіновієм, котрий дивом уцілив, ми вирушили пішки на наші позиції у Пісках. Узявши там бронетранспортер та кілька бійців, повернулися до аеропорту, але до термінала доїхати не встигли.. Снаряд із бронетанкового гранатомета влучив у «мотолигу» і розірвався в середині…

… Рахман у темряві швидше відчув, ніж побачив, що замість пальців на лівій руці лише якісь шматочки м’яса, права теж не слухається, все обличчя обгоріло, а у правому оці засіло та саднить щось гостре... Але ж треба було якось вибиратися із машини. Під вогнем ворога вони бігли до термінала, але насправді його або хоча б найменшого укриття на тому місці вже не було. Лікарі потім нарахували на тілі Рахмана 12 скалкових поранень, але тоді він ні на що не звертав уваги, знову продираючись на нижній, засипаній бетоном поверх, де залишились його товариші. Замість пальців стирчали тільки голені кістки, м’язи разом зі шкірою телепалися окремо. І цією рукою він іще намагався розтягувати бетонні глиби, залишаючи на них шматки шкіри та м’яса.

За найскромнішими підрахунками, в аеропорту пропали безвісти 28 його захисників, але Рахману все-таки вдалося врятувати та вивести півтора десятка бійців. Обгорілий, контужений, сліпий, із ущент розбитою лівою та посіченою правою руками, він ще й допомагав тягти важкопоранених товаришів.

Андрій навіть не знав, що у розпал боїв у газеті «Лос-Анжелес таймс» кореспондент Сергій Лойко, котрий побував у

Донецькому аеропорту, захоплено писав про його хоробрість і назвав Гречанова «кіборгом № 1».

А волонтер Олексій Мочанов, із котрим вони разом отримали ордени Богдана Хмельницького, написав в Інтернеті: «Таких воїнів і спеціалістів у Збройних Силах України можна на пальцях перерахувати.

Ти, герой, Андрюха!

Дякую, що залишився живим!»

                                                                                                                                                                                                           Наталя Гармаш

***

«КОЗАЦЬКОМУ РОДУ – НЕМА ПЕРЕВОДУ»

Родове дерево Клешнів

«Багато славетних людей, великих сімей із міцним козацьким коріння, відомих творчих династій подарувала Україні Петриківщина. Десятеро дітей Федота та Марії Клешнів власними численними талантами, характером і хистом зобов’язані саме рідній петриківській землі. Цю родину начебто і не назвеш династією, бо кожен із них обрав свій шлях у житті. Але всіх об’єднала творча іскра, унаслідувана від діда-прадіда, від батька й матері, - генерал-полковник пише чудові вірші; музикант залишив нащадкам прекрасні картини; агроном грав на акордеоні і був першим заспівачем у сільському хорі; доярка славилася на все село кулінарними шедеврами; майстер петриківського розпису залишив багату художню спадщину… А вже як зберуться разом та заведуть пісню – і солов’ї замовкали.

Нині прямих нащадків Федота та Марії близько шістдесяти. Їж-поміж семи синів та трьох донечок майже всі закінчили інститути та технікуми, четверо (!) мають звання заслужених і почесних (що гідно «Книги рекордів Гіннеса»), численні державні нагороди. Та й берегиня цього роду Марія Опанасівна мала почесне звання «мати-героїня» й ордени «Материнська слава» всіх трьох ступенів.

Старший син Іван вивчився на агронома, працював заступником голови у місцевому колгоспі імені Ульянова, а ще – самотужки навчився грати на баяні, співав у родинному колі. Другий, Микола, працював директором філії автошколи, неодноразово обирався депутатом селищної та районної рад, брав участь у створенні нового тоді Петриківського району. І теж мав хист до музики. Після двох синів у Марії, нарешті, народилася донечка Катруся. Вона взяла на себе частину материнських турбот. Четверту дитину, народжену в сім’ї Клешнів ц 1935 році, назвали Борисом. Рід Клешнів він прославив не тільки на всю Дніпропетровщину, це ім’я знали аграрії всієї України. Борис Федотович був нагороджений орденом «Знак Пошани» та іншими державними нагородами.

Ще одну «заслужену» Марія народила незадовго до війни, донечка Олена вдалася у маму своїми кулінарними здібностями. Пізніше Олена Федотівна завідувала кондитерським цехом, та неабияк, - за її короваями, тістечками, пиріжками люди приїздили навіть з обласного центру. Недарма мала аж два почесних звання – «Заслужений наставник України» та «Заслужений майстер-кондитер України», була нагороджена орденом Трудового червоного Прапора. Та найбільшою своєю нагородою Олена Федотівна вважала донечку Наталю. Вивчившись на лікаря, вона довгі роки працювала кардіологом…Пізніше очолила Царичанську районну лікарню. Шостою у Марії теж була донечка, яку назвали Галиною. Петриківка могла б отримати знану художницю, бо Галя в юності дуже добре малювала. Але вона стала дружиною військового льотчика й об’їздила з ним пів країни. Зараз у рідному селі, захоплюється малювання, виливає на папері бачення навколишньої краси.

Про сьому дитину – Анатолія, та перед молодшого Василя ми розкажемо більш детально, бо вони стали справжньою гордістю не тільки родини, але й усієї України. Та й восьмий – Федір, який закінчив музичне училище, був не тільки знаним музикантом, композитором, грав на багатьох музичних інструментах, але й став чудовим художником Багато років працював директором Будинку культури. І десята дитина, «мізинчик» тарас, теж став маминою гордістю: із золотою медаллю закінчив школу, із червоним дипломом – медичний інститут, близько двадцяти років працював лікарем-стоматологом у Новомосковську.

Найбільше випробувань доля приготувала сьомій дитині – Анатолію. Він починав свої життєві університети з професії теслі. Втім визначальною у його біографії стала армійська служба. Тоді елітними вважалися ракетні війська, до яких брали кращих хлопців. За три роки служби курсант Клешня не тільки отримав звання єфрейтора, але й пройшов відбір на командирські курси. Отримав направлення на кордон, до Туркестанського військового округу. Наприкінці 60-х почалися конфлікти на радянсько-китайському кордоні, озброєне протистояння на острові Даманський. І знову підйоми за тривогою, безсонні ночі в очікуванні чергових провокацій.

Клешню переводять служити на Далекий Схід, охороняти кордон поблизу Уссурійська. За чотири роки служби Анатолій Федотович налагодив військовий побут прикордонників, як ніхто не міг це зробити до нього. Перспективного офіцера помітили і … відправили в інший прикордонний загін освоювати занедбану морську ділянку  кордону – від Владивостока до річки Амур. Коли в 1991 році у СРСР почався «парад суверенітетів» і Україна отримала незалежність, як ніколи, гостро відчув себе на чужині… Потрібна була допомога для створення практично з нуля власних прикордонних військ. Анатолію Федотовичу доручили чи не найважчу та найвідповідальнішу роботу: створення інфраструктури, матеріальної бази прикордонних загонів та формування кадрового потенціалу.

За рік він буквально відродив цю сферу і повернувся до рідної стихії – армійської служби. Указом Президента України Анатолія Клешню призначили першим заступником командувача прикордонними військами України. Служба йшла, нагороди за охорону державного кордону, за мужність та сумлінну службу, за заслуги перед державою вже не вміщалися на парадному мундирі. Були тут і найдорожчі – орден Червоної Зірки та медаль «За заслуги». Йому присвоєні звання «Почесний прикордонник України» та «Почесний митник України». Опинившись у 56 років в запасі, генерал-полковник (до речі єдиний в Україні, хто має це високе звання) працював радником… А потім таки вирішив повернутися до Дніпропетровська.  Тут бойовому офіцеру одразу знайшли роботу – керувати ветеранською організацією міста.

Його молодший брат Василь. Передостання дитина в династії Клешнів, прожив таке ж насичене подіями і крутими віражами життя. Професію для сільського хлопчини він обрав несподівану – «літакобудування: розрахунок міцності». А кращим тоді доручали найскладніші завдання… Крутих поворотів у його житті було чимало, щоразу долі ніби підкидала йому нові випробування. От коли знадобилися знання, здобуті на мехматі, - точний розрахунок на власну міцність. Потрапити до партійної номенклатури тоді не завжди означало зробити кар’єру. Для Василя Клешні кожна нова посада, новий район чи колгосп незмінно оберталися готельним побутом за власний рахунок, роботою до світанку та купою господарських проблем, які треба було розв’язувати терміново й одночасно. Беручись за нове господарство, де замість доріг була суцільна багнюка, а гній з ферм вивозили на тачках, він через кілька років виводив його в передові, де сільськими вулицями у черевичках можна було гуляти…  За Клешнею закріпилися слава людини, котра може найзубожіліше господарство  буквально воскресити.

Чимало років Василь Клешня пропрацював генеральним директором обласного виробничого об’єднання Дніпропетровськліс», має звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Ліс – це великий трудівник, - треба тільки допомагати йому збиратися із силами, щоб дати людині все, на що він здатний. Василь Клешня зумів перетворити лісові комори на своєрідне безвідходне господарство. Вісім лісгоспів не тільки вирощують, оберігають, збільшують території нових насаджень, яких в області стало за останні роки на сотні тисяч гектарів більше, але й сприяють тому, щоб ліс працював. Сушняк, тирса, відходи санітарних вирубок – усе використовується.  Людям на дрова, сувенірним цехам на дощечки та ложки, теслярським майстерням на піддони, кріплення для шахт, штахетник, опалубку, плінтуси тощо. Об’єднання здає аптекам близько 12 тонн лікарських трав за сезон.

-   Головне – вважає Василь Федотович, - саджати ліс, плекати його, оберігати. Поки виросте дерево – мирне ціле життя. Але, мабуть у цьому і полягає його зміст, аби побачити, як крихітний пагін перетворюється на могутнього дуба.

Так і дерево роду Клешнів приростає рік від року новими гілочками, які й далі будуть прославляти його і примножувати.

Наталя Гармаш                                                                                                                                                                                                        ***

«ЩАСТЯ – ЦЕ МОЯ ВЕЛИКА РОДИНА»

Рудовол Сергій Іванович

Людина слова і діла, справжній господар, гордість Петриківського краю. Заслужений працівник господарства України, директор одного з найбільших господарств району – СТОВ «Хутірське». Не з підручників він знає ціну землі, ціну хліба, ціну життя сільського трудівника. Вміє дорожити дружбою, поважати старших, цінує сімейний затишок, думає про завтрашній день.

Ці добрі традиції у сім’ї Рудоволів передаються із покоління у покоління. Від дідуся Миколи і бабусі Устини, які все життя віддали колгоспному виробництву. Від батька Івана Миколайовича, який до 60 років працював водієм автобази№2 тресту «Мінважбуд». На жаль рано пішов із життя. Від матері Лідії Яківни – майже 40 років віддала вона банківській справі. Нині на заслуженому відпочинку.

У цій скромній працьовитій сім’ї народилися два сини – Сергій і Володимир. Приклад батька завжди був і залишається для них аксіомою у житті.

-   Батьки не тільки подарували нам життя, але й були нашим першим людським ідеалом, - говорить Сергій Рудовол.

-   З дитинства Сергій легких шляхів не шукав. Після закінчення середньої школи пішов працювати трактористом до колгоспу імені Суворова. З першого дня роботи за кермом юнак збагнув головну істину: найпершим і найточнішим контролером роботи повинна бути власна совість. Щодня удосконалював професійну майстерність, переймав досвід кращих водіїв. Через рік керівники колгоспу відправили його на навчання до Білоцерківського сільськогосподарського інституту.

Майбутня дружина Ольга Сірик навчалася на тому ж факультеті, у тій же групі. Стрункий чорнявий красень із карими очами не міг уявити свого життя без дівчини з ніжним, мов пелюстки троянди, обличчям. На третьому курсі одружилися. Разом готувалися до екзаменів, одержали дипломи. Невдовзі (у 1982 році) з’явилася донька Таїсія, а через два роки і довгоочікуваний син Ярослав.

Після закінчення вишу подружжя Рудоволів отримало направлення у рідний Петриківський район, до колгоспу імені Суворова на посаду ветеринарних лікарів. Почалися нелегкі трудові будні. Працювати доводилося по 10-15 годин за зміну. Крім того, без відриву від виробництва подружжя закінчило Дніпропетровський державний технічний університет. У 1986 році Сергія Івановича перевели на посаду головного ветлікаря до радгоспу «Чаплинський».

У 1995 році Сергію Рудоволу запропонували очолити радгосп. Незважаючи на молоді літа (34 роки), він погодився. Відчував, що достатньо накопичив досвіду господарської діяльності. Тільки за останні роки у радгоспі «Чаплинський» (нині СТОВ «Хутірське») відбулися значні соціально-культурні зміни. Проклали дороги з твердим покриттям, придбали нові трактори, комбайни, американську зерносушарку, дев’ять поливальних машин тощо.

У тих досягненнях, що відбулися у господарстві, є значна заслуга керівника. З ранку до вечора він завжди серед людей: на полі, на току, в ремонтній майстерні. Словом і ділом допомагає вирішувати нагальні завдання. Особистим прикладом мобілізує усіх на творчу працю.

Держава високо оцінила заслуги одного з кращих аграріїв. У 2007 році Сергію Рудоволу надано почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Він нагороджений Почесною грамотою Президента України, має безліч нагород від обласних та місцевих органів влади.

-   Я пишаюся, що працюю у колективі, який очолює Сергій Рудовол, - говорить тракторист із багаторічним стажем Костянтин Кисіль. Він – чуйна людина, вмілий організатор. Його слова ніколи не розходяться з ділом. Сергія Івановича люблять і поважають не тільки у СТОВ «Хутірське» , але й у Петриківці, де він народився.     

-   Побувати у колективі Сергія Рудовола – що цікаву й мудру книгу прочитати. Відразу відчуваєш живе джерело чесності, скромності і натхнення, - розповідає депутат Петриківської об’єднаної територіальної громади Олег Іванович Приходько.

Сергій Іванович бере активну участь у громадському житті району, територіальної громади. Протягом трьох скликань обирався депутатом районної ради, виконкому Петриківської ОТГ. Допомагає у вирішенні питань навчальним закладам, дитячим садочкам, лікарням. Турбується про пенсіонерів, благоустрій селища. Як меценат – один з ініціаторів будівництва Свято-Духівського храму УПЦ у селі Хутірське. Громадські справи він завжди ставить понад усе.

На запитання, чи щасливий він, Сергій Іванович відповів словами Льва Толстого: щасливий той, хто щасливий у себе дома».

Не кожному доля дарує чудову можливість – промовляти ці прості, але заповітні слова. Саме завдяки таким талановитим, ініціативним, небайдужим до чужого горя людям із золотими руками довго житиме й успішно процвітатиме українська земля. Сергій Рудовол і вся його велика сім’я по-справжньому щасливі люди!

Віктор Мілованов

***

"ЖМЕНЯ РІДНОЇ ЗЕМЛІ"

Четверик Михайло Сергійович

Де б не був учений Михайло Четверик, куди б не закинула доля, із ним завжди жменя рідної землі – частка малої батьківщини. Це не тільки спосіб долати ностальгію, а й велика повага до краю, із яким він прагне мати постійний зв'язок.

З юності у романтичного петриківця виник інтерес до дослідження землі, який привів його згодом до унікальної сфери наукової діяльності. Першим кроком до неї стала маркшейдерська справа, яку він став вивчати у Дніпропетровському гірничому інституті – нині «Дніпровська політехніка». Як виявилося, «маркшейдер» (від нім. «mark» - межа і «scheiden») – це фахівець, чиї знання необхідні від самого початку освоєння родовищ корисних копалин, а потім на кожній стадії проектування і будівництва гірничодобувних підприємств. Саме він робить перші технічні вимірювання, графічно прокладаючи шляхи до надр землі, й надалі бере участь в усій естафеті створення масштабних об’єктів.

Михайло відчув хвилювання, коли зважився зробити вибір майбутньої професії. Ще б пак, адже вона дає можливість працювати на землі, бути причетним до грандіозних за масштабом робіт. Сучасний видобуток корисних копалин ведеться у величезних кар’єрах і глибоких шахтах, справді вражаючи своєю масштабністю. Найбільші у світі рудники і кар'єри займають площу в десятки кілометрів, а руда піднімається із глибин на сотні метрів. Ще в більш глибоких шахтах видобуток сировини ведеться з підземних горизонтів до трьох тисяч метрів,  для чого потрібно вирішити цілий комплекс проектних, технічних і технологічних завдань. Україна багата надрами і має великі запаси таких важливих копалин як залізо, марганець, нікель, мідь, а також більш рідкісних елементів - алюмінію, титану, молібдену, кобальту, вольфраму та інших.

До 1973 року Михайло Сергійович накопичив достатній досвід і заслужено отримав звання старшого наукового співробітника. Тоді він успішно працював у новоствореному Інституті геотехнічної механіки ім. М.С.Полякова Національної академії наук України (ІГТМ НАН України). Історія створення цієї науково-дослідницької бази доволі показова, бо пов’язана з рішенням фундаментальних проблем розробки корисних копалин на великих глибинах. М.С. Четверик пройшов тут шлях від молодшого наукового працівника до завідуючого відділу, професора, доктора технічних наук, академіка Академії гірничих наук України.

Без жодного перебільшення, вчений справді «копав» максимально глибоко. Одним із основних наукових досягнень М.С. Четверика в 1980-2012 роках є обґрунтування схем розкриття глибоких горизонтів при циклічно-потокової технології  (ЦПТ) гірничих робіт, яка застосовується в кар'єрах Кривбасу. Ученийк  виконав багато дослідних робіт із удосконалення видобутку алмазів у Якутії, розробки технології з видобутку мідної руди Удоканського родовища у Читинській області та інших… Зрозуміло, що це зумовляє необхідність створення надскладних технологій і забезпечення високого рівня безпеки.

Величезний масштаб видобутку корисних копалин спричиняє відчутний вплив на земну кору і планету. Об’ємисті за площею кар’єри завглибшки сотні метрів можуть вплинути, як пише вчений в одній з наукових статей, на обертання «нашого будинку» – планети Земля. Справа у тому, що планета – це не рівноважна «дисипативна система», яка самоорганізовується. Її обертання обумовлено «нерівновагим станом наближення геоїда до елипсоїда обертання». А тому є небезпека, що коли настане рівноважний стан, то планета Земля перестане обертатися.

Ось і ми і дожили, можливо, до часу, про який пророкував Архімед: "Дайте мені важіль і я переверну Землю!".

Нині М.С.Четверик шукає рішення, які б допомогли б змінити сучасну доктрину, починаючи з екологічної сфери і заглиблюючись у фундаментальний підхід. Одна з головних проблем видобутку корисних копалин пов'язана з виведенням із користування великих площ сільськогосподарських угідь. Непродумана людська діяльність призводить до негативних наслідків, які не тільки руйнують усі зв'язки у ландшафтному комплексі, але й неминуче впливають на людину та умови її життя. Тому найважливішим напрямом діяльності професора М.С. Четверика є розробка нової, більш продуктивної і безпечної технології, яка б зумовила б повне збереження мезорельєфу земної поверхні.

Багаторічна наукова діяльність і плідна праця вченого удостоєна таких нагород,  як медаль «За доблесну працю». (1970); медаль «Ветеран праці» (1984); бронзова медаль Виставки досягнень народного господарства (1975);  почесний знак «Винахідник СРСР»; відзнака НАН України «За професійні здобутки» (2017); почесна Грамота Верховної Ради України «За особливі заслуги перед Українським народом» (2017); );  пам’ятна медаль «За вагомий внесок у розвиток Дніпропетровської області» (2017). 

Михайло Сергійович Четверик  - науковий редактор гірничого розділу журналу «Металургійна та гірничорудна промисловість», член спеціалізованих рад із захисту дисертацій у різні роки з цілої низки напрямків у виші «Дніпровська політехніка», автор більш як 220 наукових праць, зокрема 5 монографій, 20 авторських свідоцтв і патентів.

Однак і це ще не все: Михайло Сергійович – автор історичних досліджень і художніх творів.  У 2010 році він опублікував цікаву етнографічну роботу «Будини – корінне плем’я України», де заглянув у глибини століть і розповів  про формування української нації на протязі 2500 річного шляху...Яскраву подорож в історію і етнографію дають можливість зробити художні твори Михайла Четверика «Золото царичанської цариці», «Лиса могила. Казка про Любов на Дніпрі», «Мюон, хитромудрий Іван та доброзичлива Оля» та інші творчі роботи, пронизані любов’ю до рідного краю. Образно кажучи, це поезія в прозі, а тому коли читаєш, то розумієш звідки такий глибокий талант у автора з дивовижної Петриківщини, і чому завжди поряд з ним знаходиться свята частинка рідної землі.

Людмила Шамрай

***

«КРІЗЬ  ТЕРНИ  ДО  ЗІРОК»

Науменко Олександр Федосіьович

У житті на людину діють ті ж закони, що й у фізиці, коли, скажімо, йдеться про опір матеріалів. Тільки в нашому випадку пручаються не матеріали, перемагаючи один іншого твердістю і міццю, а людський характер, долаючи обставини та негаразди. У цій боротьбі перемагає той, хто стійкіший до руйнування. Істина, яку можна простежити на будь-якої людської долі. Життя видатного ракето будівника, заступника генерального директора «Південмашу» Олександра Федосійовича Науменко – яскрава ілюстрація до цієї теорії.

Він зайшов у собі сили і став одним з тих, хто вирішував долю миру на планеті. Близько п’ятнадцяти років його життя було пов’язано із так званою «чорною валізкою» - переносним пультом із кнопкою ядерних сил величезної  країни. Ракетники усього СРСР добре знали, хто такий Науменко, бо з 1986 року Олександр Федосійович, незважаючи на молодість, обіймав посаду керівника служби гарантійного нагляду за важкими міжконтинентальними балістичними ракетами, які виробляли на «Південмаші». Та він не лише наглядав, але й створював ядерний щит, а після доленосного здобуття незалежності приумножував славу України як космічної держави.

Хрещення нового керівника відбулося в ракетних військах. Саме тоді сталася аварія на радянському підводному човні в Атлантиці - несанкціонований пуск ракети, через що човен мало не затонув. Туди терміново вирушили військові кораблі, евакуювали  екіпаж. Аварія могла викликати чималий міжнародний резонанс. Але групі фахівців, до якої ввійшов Олександр Науменко, за два місяці складної аналітичної роботи вдалося довести , що  ракетні війська стратегічного призначення суворо дотримуються всіх міжнародних норм експлуатації.

Другий іспит на високу професійність Олександр Федосійович здавав на унікальному об'єкті, аналогів якого не було у світі. Тоді готувалися поставити на бойове чергування залізничні комплекси з твердопаливними ракетами СС-24, оскільки вже підготували проект Договору ОСВ-1 про скорочення стратегічних озброєнь. Його принципи дали змогу  американцям контролювати кожний такий комплекс за допомогою супутника. Він фіксував будь яке переміщення стратегічного поїзда з ракетоносіями. Завдання слід було вирішити в найкоротші терміни, бо від цього залежало підвищення стратегічного потенціалу країни.

Це завдання успішно виконали саме завдяки досвіду Науменка. Та він подбав не тільки про стратегічну техніку, а й про побутові умови людей, котрі її обслугували. Зовсім випадково з’ясувалося: солдатів та офіцерів, які  супроводжували залізничний комплекс, не забезпечують харчами, навіть про сухий пайок забули. Глянув Олександр Федосійович на бідолах і кинувся вирішувати побутові питання в службі гарантійного нагляду, хоча це її не стосувалося.  Життєву мудрість він увібрав з молоком матері: у доброго господаря не буває дрібниць, особливо коли йдеться про людину.

Відповідальність – одна з головних рис Науменка, тому йому довіряли найскладніші завдання. У Первомайській ракетній дивізії, де тільки-но поставили на бойове чергування новітні пускові установки шахтного базування, трапилися надзвичайна подія. Такого рівня, що на місце злетілося все начальство, яке позаочі називали «старцями». На якийсь період ядерні арсенали в цьому районі втратили бойову готовність. Тобто значна частина країни позбулася ядерного щита.

Ситуація шокуюча, громоблискає із самого ЦК, ось-ось полетять і чиїсь голови.  З якими технологічними складнощами, з яким гармидером це було пов’язано, Олександр Федосійович згадувати не любив. Ті роки взагалі були періодом цілковитого екстриму, повного виснаження, коли спокій міг тільки снитися. Коли народжується ракета, люди, котрі до цього  причетні, не мають змоги жити власним життям. Вони - частина процесу, під час якого творіння багатьох геніїв у муках з'являється на світ.

Так само народжувався і перший витвір незалежної України – супутник  «Січ-1». У  нього багато сил і таланту вклали не тільки конструктори КБ «Південне», але й заводчани. Накреслити на ватмані літальний апарат, потім відтворити його в металі – це тільки половина справи.  Не менш важливо – благополучно вивести його в космос. Саме це завдання спільно з випробувачами космодромів  вирішує служба гарантійного нагляду, якою більше двох десятиліть керував О.Ф.Науменко. Цілком закономірно, що за блискучу роботу зі створення і запуску  космічного апарату «Січ-1» йому разом із групою фахівців присудили Державну  премію.