Бучанський партизан: «У мене була «Муха» та чотири гранати». Як пенсіонер зупинив колону російської техніки в Бучі

Ця дивовижна історія почалась, коли невідомий на той момент дідусь-партизан опублікував яскраве відео зі знищеною колоною російської техніки на вулиці Вокзальній в Бучі, яке підірвало українські соцмережі. Лише недавно героя знайшло видання Mind , а відома журналістка Любов Величко взяла в нього інтерв'ю.

***

"2 березня видовищне відео зі знищеною колоною російської техніки на вулиці Вокзальній в Бучі підірвало українські соцмережі. Двохвилинний ролик емоційно коментував чоловічий голос: «Я в боргу не залишився, хлопці… Це кадирівці, як прийшли сюди, так на той світ і пішли». Кадри цього відео побачили мільйони глядачів.

Mind знайшов автора цього відео. Він довго відмовлявся від інтерв'ю. А потім передумав – хоче, щоб його прочитали родичі в росії, які досі вважають це відео фейком.

– Відео обривається на моменті, коли ви почали знімати двох російських військових із автоматами. Вони кажуть вам: «Нельзя снимать», і намагаються відібрати телефон. Що було потім?

– Це відео я зробив десь через годину після того, як ЗСУ розстріляло колону. У мене це відео закінчувалося тим, що я побачив БТР, що задом заїхав за будинок поблизу. І там стояли двоє росіян: старший і молодший. Мені бурят (за обличчям його ні з ким не сплутаєш) каже: «Уйди, а то буду стрелять». Я йому сказав пару ласкових і додав: «Стріляй!» Розвернувся і пішов. Вірите: навіть не тьохнуло. Я потім сам собі здивувався. А коли вже зайшов у хату, то почав курити. А до цього сім років не курив.

– Після того як ви опублікували відео в соцмережах, ви намагалися якось сховатися від росіян? Адже дуже ймовірно, що вони залюбки із вами поквиталися б…

– Я відео майже одразу видалив, бо розумів, що мене можуть потім затримати і побачити це відео в телефоні. Орки мене шукали за старою адресою, тоді я переховувався близько місяця. Але мене не знайшли. Деякі речі зникли тоді з хати. В основному, одяг: сорочки, куртки. Коли я приїхав і почав прибирати, то побачив біля хати російську форму. Я її потім разом із брезентом викинув.

Вулиця Вокзальна пролягає від межі міста Буча до межі селища Гостомель

– На вулиці Вокзальній – це був перший захід окупантів чи тут і раніше були якісь бойові дії?

– Війна і раніше була в Бучі. Але на нашу вулицю росіяни зайшли 27 лютого. Я був тоді в теробороні, на двох постах стояли. І мені вдалося дещо дістати.

– Ви про трофейну зброю кажете?

– Ну, про ті речі, якими мені вдалося хоч трішки їх зупинити: чотири РГ-гранати і «Муха».

– Тобто це ви зупинили колону росіян?

– Виходить, що так. У той момент, коли я побачив їх на нашій вулиці, я із-за паркану виглянув і побачив, що вони вже йдуть біля школи, десь метрів 100–150 від мого дому. Тому я все підготував і скочив за хату. Гранатами обчіплявся, щоб було напоготові, й став на причіп біля паркану.

Тут у мене ще дерево росте, і їм було важко розгледіти мене між гіллям. Прицілився… Перший вистріл був у мене із «Мухи» в бензовоз. Бо чотири БТР пройшли попереду, я їх пропустив, я собі так подумав, що бензовоз перекриє колоні дорогу. Вистріл вийшов влучний – бензовоз загорівся і став поперек дороги. Техніка, яка була за ним, уже пройти не змогла.

Дід показує місце, з якого він влучно вистрілив у російський бензовоз

Потім я ще кинув одну, другу, третю гранату. Четверту залишив для себе на всяк випадок. І почав тікати за хату. Зіскочив із причепа і рачки побіг за хату, щоб вони мене не дістали. По дірках на паркані видно, як вони по мені стріляли з крупного калібру.

Я заховався за хату, а потім заскочив до сусідів. Сховався за ящиками із дровами. Уже звідти передзвонив хлопцям – які були на «Жирафі». АТОвцю колишньому, Денису, сказав, що у нас орки вже на Вокзальній йдуть у бік «Жирафа». І десь хвилин за п’ять з «Жирафа» по орках уже наші почали стріляти. Я чув дуже потужні вибухи. Навіть мені трохи дісталося – осколком палець пошкодило. Але то дрібниці – добре, що мене не знайшли і не вбили.

Хвилин за сорок усе стихло. Я заглянув у щілину і побачив, що навпроти мого дому орки похапцем перевдягалися в цивільний одяг.

Після звільнення від рашистів та розмінування вулицю Вокзальну почали прибирати. Рятувальники та волонтери розібрали завали, а також очистили дороги від техніки та уламків

Я шкодую, що нам вчасно не видали зброю. Тоді я їх не відпустив би. Мені бракувало автомата, щоб їх застрелити, коли вони тут біля мене перевдягалися за парканом.

Ви так на мене не дивіться… Я не герой. Я звичайна людина. На моєму місці так само вчинила б будь-яка нормальна людина.

– Ви були під адреналіном?

– У мене страху не було. Була тільки гостра емоція знищити цю нечисть. І ще я переживав за родичів, і за дочку із зятем, які ховалися в підвалі.

Зараз ці відчуття складно передати. А тоді якось у мене в голові миттєво план складався: як і що зробити, куди втекти і куди сховатися. Зараз уже, коли згадую, то сам дивуюся, як могло це статися.

По боках йшли орки із автоматами. І я зрозумів, що треба не вздовж паркану бігти, а за хату, щоб вони не побачили під парканом ноги. Повзком проповз, як молодий! За хату, а потім – за гараж. По гаражу вони стріляли, але в них, вочевидь, були кулі в автоматі калібру 5.45, і вони метал не пробивають. А як вони перестали стріляти, то я тоді вже переліз до сусідів.

Паркан чоловіка схожий на решето: росіяни хотіли помститися нахабному сміливцю

– Коли в Бучі були звірства, ви були тут?

– Ні, я був в Ірпені. Потім ходили із хлопцями потроху на зачистки.

А наприкінці лютого – на початку березня, коли орки були тут, наводки старався робити. На скляний завод, на базу комлектації, де вони стояли. Мені координати давав родич, який жив поруч. І я хлопцям ці координати передавав.

Кордон у нас проходив по вулиці Університетській. Ця сторона була наша, а та – їхня. Але потім нам довелося відступити. Ми через ліс відходили в Романівку, на Романівський міст, де були позиції наших хлопців.

А потім була зачистка в Ірпені та Бучі. Ми ходили по місцях, де вони дислокувалися, де в них були окопи. Коли я «двохсотих» вивозив, то хлопців сповіщав, де їх бачили. Мародерів теж затримували. В основному це були немісцеві. Ми їх передавали поліції, щоб самим не брати гріха на душу.

Після відходу російських військ я близько місяця вивозив автобусом «двохсотих»: мирних людей і наших хлопців. Ми забирали їх із Ворзеля, із Гостомеля, з аеропорту – там страшне що було. Це неможливо було бачити: без ніг, без рук, без голів навіть. Молодь, яка зі мною їздила, цього не могла витримати.

Забирали із блокпостів загиблих хлопців. І з госпіталя людей забирали. І з операційних столів – тих, кого не встигали прооперувати.

У Мощуні страшне що робилося. Він знаходиться в лісі. Ми, коли забирали «двохсотих», то гранати там знаходили. Бачили форму орків, яку вони залишали біля своїх окопів, бо переодягалися в цивільний одяг.

В озерах дуже багато манекенів лежало. Деякі з них були заміновані. Бачив свого знайомого Ігоря, з яким ми разом тренували собак. Його розстріляли. А його автомобіль впізнав тільки за заднім замком на дев’ятій моделі. Шкода, звичайно... Дуже багато мирних людей загинуло...

На районі «Яблунька» дуже багато розстріляних, і біля скляного заводу.

– Зараз ви в ТрО офіційно служите чи досі як партизан воюєте?

– Я підписав контракт із ЗСУ, перед цим був в теробороні. Досвід деякий у мене був: з 2014 по 2021 рік їздив на передову до хлопців своїм мінівеном, допомогу возив. Інколи брав участь у коротких сутичках. Під обстріл потрапляв. Доводилося швидко ремонтувати автобус – і знову повертався.

Дід буденно розповідає про те, як вкрав у російських військових боєприпаси для гранатомета, а потім сховав їх у себе вдома

А зараз я на місці тут. І буду далі йти. Я цього так не залишу. Скільки мене стане, стільки буду добра робити.

– Ви сказали, що маєте родичів у росії. Це ви родом звідти чи вони виїхали в рф?

– Я народився у Львові, служив у морфлоті, а коли одружився, то залишився тут. А родичі в росії дуже давно. Рідний брат мого батька живе в Іжевську, внуки в Москві живуть. Ми з ними не спілкуємося. Мій брат з ними спілкувався під час війни, показував відео, яке я зняв у нас. Показував й інші відео, щоб показати, що у нас тут робиться. Але ті ще у 2014 році казали: «Тікайте до нас, ми вам допоможемо тут». Але ми відмовилися, потім надсилали відео, щоб показати, як добре ми тут живемо.

Місяць тому ми з братом відмовилися від них і вирішили з ними не спілкуватися. Бо вони казали, що це все фейки, й у всьому винна Україна. А в них усе добре.

Але нічого. Будемо потрошку все відбудовувати. Он подав днями заявку про відшкодування пошкодженого майна. Дай Бог, щоб це не було марно.

ЛЮБОВ ВЕЛИЧКО

Джерело  Mind.ua