Цього року в України буде шанс повернути Донбас – радник міністра Олександр Левченко

– Хочу нагадати, що я працював заступником постійного представника Президента в Криму в період президенства Віктора Ющенка. Тож у 2014-му я одразу зрозумів, що відбувається. Власне кажучи, коли почалися розстріли на Майдані, я прочитав, що будуть намагання захопити Крим.

– Саме його?

– Так, саме Крим. Я відчув, що загострення ситуації не випадкове. Воно не було вигідне жодній з українських сторін на Майдані. Розстріли відповідали інтересам третьої сторони – Росії. Адже без такої дестабілізації ввійти в Крим для неї було просто неможливо.

Мені дуже сподобалася реакція кримських татар, які вийшли на мітинг 26 лютого (2014 року, – НП) до стін Верховної ради Криму. То була перша спроба увірватися в приміщення й щось там проголосити, й завдяки татарам вона провалилася. Я зрадів, що, можливо, у нас буде час відреагувати на події в Криму. Я дуже добре це пам’ятаю, як відкривав газети 27 лютого і побачив, що невідомі “зелені чоловічки” вже всередині Верховної ради Криму і Ради Міністрів. Я відразу зрозумів, хто це, й попросився на ефір Першого інформаційного каналу в Хорватії. Я казав, що вони мають забути все, що знали про Росію і Путіна, бо ми входимо в нову еру відносин, повторював, що ми маємо терміново реагувати, бо навряд Україна зможе впоратися самостійно.

– Але це якось було пропущено.

– І не тільки з їхнього боку. Трохи дивною була і реакція Києва на ті події. Відповідні кроки треба було робити в перші ж години! Твої приміщення захоплюють, значить, ти маєш їх відбивати. Ми взяли паузу, яка ні до чого хорошого, на жаль, не призвела. В приміщення, яке контролюється російським спецназом, починають запрошувати кримських депутатів… Ніхто ж не знає, скільки їх туди прийшло.

– Пізніше Гіркін-Стрєлков розповідав, що зганяв їх туди силою…

– Звісно, це дуже трагічна історія для української державності загалом. Саме така легка втрата Криму і породила Донбас. Якби ми так легко не віддали Крим, то навряд чи на Донбасі почалися б такі події. Слабка реакція спонукала ворога чавити Україну й далі. Починають говорити про “Новоросію”, а це окупація половини країни. То були дуже тяжкі моменти для української держави.

Олександр Левченко

– Крим – це посягання на повоєнний світовий порядок, перша анексія після Другої світової. Які наслідки це матиме далі для геополітичної ситуації?

– Крим – це не анексія, а намагання анексії. Анексія – це якби її визнала міжнародна спільнота. Тож це спроба, більше окупація території. Крим в геополітичному плані в десяток разів важливіший, ніж Донбас. У нас цього багато хто не розуміє. Якраз на Кримі треба концентрувати в десять разів більше зусиль, бо Донбас – це вже наслідок Криму.

Події в Керченській протоці нарешті підказали нам, що треба активізувати Будапештський меморандум. Цей механізм можна використати, щоб визначити шляхи повернення Криму в правове поле України.

– Ви говорите про повернення Криму, але сам він в широкому сенсі зникає з порядку денного. Чому, на Вашу думку, так відбувається?

– Мені особисто це дивно, адже така ситуація грає на руку Росії і шкодить нашим національним інтересам. Це питання має обговорюватися в суспільстві. Надто сьогодні кожен виборець має звернути увагу на те, яка позиція політсил щодо Криму. Відсутність згадок про Крим або вимога автономії для Донбасу – головні маркери п’ятої колони.

– Як живе зараз півострів, які є дані про нього в Міністерства з питань тимчасово окупованих територій?

– Ви пам’ятаєте, як заходили росіяни? Вони підвищили заробітні плати всім у чотири рази й цим, певним чином, купили прихильність кримського населення. Але сьогодні ми фіксуємо, що рівень життя в Криму гірший, ніж на початку 2014 року…

– Чому так, якщо виплати підвищили?

– Все підвищення закінчилося в грудні 2014-го. Окупанти взяли все під контроль і вирішили, що вже не треба розкидатися грошима. Ось тоді й почалось реальне життя. Розмови про те, що Росія зробить із Криму цукерку – то лише розмови. Я вже не кажу про геополітичний момент. Адже це перше намагання анексії після Другої світової війни, воно руйнує всю систему міжнародно-правових відносин.

– А як щодо Донбасу?

– На жаль, схожих подій у світі багато, а от анексія – це перший дзвіночок, що у нас щось не так із нормами міжнародного права і в сучасних міжнародних відносинах. Про це знають всі міжнародні гравці, але, розуміючи статус Росії, в тому числі – ядерний, заявлено позицію про невизнання Криму територією Росії. Але я вважаю, що нам треба працювати над тим, аби міжнародна спільнота заявляла, що вимагає повернути Крим. Не визнавати Крим частиною РФ і вимагати повернути його Україні – відчуваєте різницю?

– Вона дійсно така важлива?

– Можу запевнити, що коли кожна країна хоча б раз на зустрічі з російською стороною згадає про повернення Криму Україні, відповідно до норм міжнародного права, то це буде величезний результат. Анексія Криму – не питання українсько-російських відносин. Це питання європейської та світової безпеки. Якщо цього не зрозуміємо, то ніколи не повернемо Крим. Але ми навіть у суспільстві не обговорюємо цю проблему, і це означає одне – так ми його ніколи не повернемо. Саме по собі це не станеться. Казки про те, що Росія розвалиться і тоді якимось чином Крим повернеться – дезінформація Москви, щоб заспокоїти українців.

– Хочеться згадати в цьому контексті про Кримський міст. Була інформація про зсуви ґрунту біля його опор, чи є підстави говорити про його падіння?

– До речі, про “завалиться”. На російському телебаченні, буває, розповідають про плани “підступних укрів” підірвати міст. Вони що, готуються до краху?

– Якщо він сам завалиться, то треба буде на когось скинути провину. Для того й говорять. Там взагалі не можна нічого будувати. Окрім того, що це політично неприйнятно для України і світу, так ще й з точки зору самого будівництва маса питань. Тектонічні плити там рухаються, це регіон, де відбуваються землетруси… Усе, що відбувається, – це наслідок анексії Криму. Якби він був український, не було би десяти тисяч смертей на Донбасі, Україна жила би спокійно і розвивалася. Війна відтягує величезні ресурси. Вона триває вже п’ять років, і це треба вирішувати, бо так українська держава просто знекровиться..

– Окупація частини хорватських територій тривала менше – приблизно чотири роки. На Вашу думку, ми ще не перетнули ту межу, коли можна вирішити ситуацію?

– Ми підходимо до межі, коли питання не можна далі відкладати. Мені здається, що після виборів (перший тур виборів президента України має відбутися 31 березня, – НП) в України є шанс сконцентрувати всі сили на питанні інтеграції Донбасу. Вона може відбутися лише мирним шляхом, сподіватися на військове вирішення цього питання безглуздо і катастрофічно.

Хорватія за допомогою військової операції визволяла ту частину своєї окупованої території, яка була в п’ять разів менш густонаселеною, ніж решта. А густота населення Донбасу і частини Хорватії, яка визволялась у військовий спосіб, різниться в 100 разів! Повторюю – концентрація населення на Донбасі вища в 100 разів! І навіть при цьому низка хорватських генералів відбувала покарання за перевищення застосування сили в умовах проведення військової операції.

– А в чому саме полягало перевищення повноважень?

– Минає післявоєнний час, фіксуються певні речі. Наприклад, перевіряли, чи кількість гарматних пострілів на квадратний кілометр несла загрозу цивільному населенню, чи ні. Якщо виявлялося, що випустили на два снаряди більше, то виникало питання до керівників військової операції: а чому саме так було застосовано військову силу?

– Як реінтегрувати окуповані території так, щоб вони не стали троянським конем? Як повторити сценарій Хорватії, а не Боснії і Герцеговини? 

– Я б не сказав, що Боснія так вже потерпає. Так, є певні політичні моменти, але люди більш-менш спокійно живуть. Вона політично слабка, але економічно не гірша за сусідів. Немає можливості зробити її унітарною державою, бо в Дейтонських угодах (1995 року, що припинили боснійську війну, – НП) є речі, які сербська сторона не хоче переглядати. Але сказати, що там десь був троянський кінь, не можна. В нас люди не розуміють, що в парламенті Боснії спокійно сидять поруч люди, які стріляли один в одного. Там навіть жартують, мовляв, шкода, що не пристрелив тебе.

Є страх того, що ми не зможемо провести реінтеграцію, але це не так, підкреслюю: ми зможемо! Якщо співвіднести наші втрати з боснійськими у масштабах країни й кількості населення, то треба помножити 10 тисяч загиблих у нас на 120. Але погляньте – люди живуть!

– Нас лякає слово “особливий статус”, але от у Хорватії до нього підійшли креативно. Звільненим територіям надали особливий статус державного піклування – звільнили від податків. Як до цього прийшли?

– Цей особливий економічний статус у Хорватії ніхто не вимагав, вони надали його самі, бо розуміли, що ці території треба відроджувати. За великим рахунком, це можна назвати певною вільною економічною зоною, де кожен підприємець, який створює робочі місця, звільняється від податків. Звичайно, що це треба застосовувати і у нас.

Хочу підкреслити, що в Мінських угодах говориться про те, що треба базуватися на розвитку територіальних громад і самоврядування, про жодну автономію там не йдеться. Якщо таке хтось каже, то це обман. Статус автономії небезпечний тим, що у нас вже була кримська автономія, і за 18 днів Україна її втратила.

– Маєте на увазі, що можливе повторення сценарію?

– Якщо створювати якусь автономію на Донбасі, то ми вкладемо величезні кошти у відновлення території, а тоді знов за кілька днів – уже легально або напівлегально – наш східний сусід може зайти туди і сказати: там відбувся псевдореферендум. Саме тому це небезпечно і несе загрозу національним інтересам України.

– Тож, на Вашу думку, на даний момент доповнювати чи змінювати мінський формат необхідності немає?

– “Мінську-2” чотири роки. Виникає питання: а яким чином ми закінчуємо конфлікт на Донбасі? Яким чином ми маємо фіналізувати це все? Наше бачення – це мирна реінтеграція, яка забезпечить мир і повернення Україні територій. Мінським угодам не вистачає практичного механізму для того, щоб цей процес запустити. Ми дійшли висновку, що таким механізмом є міжнародні миротворчі місії ООН. Вона має бути скерована на Донбас після рішення Ради безпеки. Як все відбувається? Заходять десятки тисяч військових зі зброєю, а потім виходять. Міжнародна перехідна адміністрація заходить, але бере владу в свої руки. На цій території вона, фактично, є міжнародним урядом. Завданням цієї адміністрації, за хорватськими досвідом, є підготовка території до передачі її законному власнику…

Продовження інтерв’ю читайте на НАРОДНІЙ ПРАВДІ найближчим часом.

Марина Євтушок

Соціальна правда