Яскраве життя розвідниці - як воює безстрашна українська "Пантера"
Як це — бігти по полю та відчувати за спиною ворожий дрон, чим страшне запитання «хто?» та чому в тилу військовому може бути важче, ніж на «нулі», — максимально відверта розмова з розвідницею "Пантерою".
***
Початок повномасштабної війни 26-річна сержант поліції Альона, що має позивний Пантера, зустріла на посаді молодшого інспектора-кінолога.
Але патрулювати тилові міста у той час, як на фронті гинули люди, вона не змогла.
І хоча керівництво не хотіло відпускати кінологиню на війну, дівчина наполягла на своєму, — вона долучилась до полку Цунамі об'єднаної штурмової бригади Нацполіції Лють.
Спочатку Альона, яка попросила не розголошувати її прізвище, служила штурмовичкою, але за пів року реалізувала свою мрію, і перетворилась на розвідницю.
«Я не боюся загинути, — говорить Альона. — Я не думаю про це. Просто реально оцінюю ситуацію і розумію, що таке може трапитись».
NV поспілкувався з розвідницею в одному з прифронтових міст на надгарячому зараз Покровському напрямку про її мотивацію, найскладніші бойові завдання, постійні фізичні тренування, мрії та безстрашність.
— Ви раніше були штурмовичкою, а зараз — розвідниця?
— Так, я зараз розвідниця. Після першої ротації [у ролі штурмовички] мене забрали у взвод розвідки полку [Цунамі].
Я виходила з хлопцями [на бойові завдання] під час першої ротації, але все одно вони мене оберігали, і таких прямо штурмів [не було]. Я по суті постійно у другій лінії знаходилася. А зараз у мене вже зовсім інша робота: я можу бути командиром [розвідувальної групи], йти на виходи з різними завданнями, вони можуть бути серйознішими, і в цілому інша специфіка.
Просто для мене ця посада більше значить. Я коли йшла в полк, то дуже сильно хотіла в розвідку. Ну, дуже сильно. І склалося так, що я пройшла конкурсний відбір, здала фізо [фізичну підготовку] майже найкраще серед хлопців — була третьою в списку. Тест Купера [на рівень фізпідготовки] я здала за 2,37 хв. І всі інші тести також реально дуже добре поздавала. І мені просто відмовили через те, що я була дівчиною.
Я не хотіла бути штурмовиком, якщо чесно. Це точно не моє. Просто так склалося, що мені прийшлося далі йти в штурмовий батальйон. У нас було більше трьохсот людей, з яких лише я одна — дівчина, що виконувала бойові завдання. Мені було боляче, бо це була моя мрія і так не склалося. Але нічого страшного. Я зараз дивлюсь на це і розумію, що все що робиться — на краще. По-перше, тому що це досвід. По-друге, тоді я ще не була готова [до розвідки]. Зараз оцінюю свої навички та порівнюю себе тоді і зараз — я однозначно не була готова. Тому що уже зараз, виходячи на якісь завдання, я можу сама оцінити обстановку і відповідно до неї прийняти якесь рішення, можу сама командувати своєю групою. Коли я беру групу і працюю зі своїми людьми, для мене головне, — що всі вони поверталися цілими і неушкодженими. І коли я з суміжниками ходила, чи з нашими хлопцями, — саме це для мене найголовніше. Мені не треба, щоб хтось знав, що я працюю. Мені головне, щоб хлопці бачили, що я поруч з ними ходжу. Всі, хто в нас працює в батальйоні полку, бачать, що я виходжу на завдання. Для мене це головне. Бо я для них працюю. Це важливо, бо я відчуваю, що більше приношу користь.
Але навіть коли я була штурмовичкою, то все одно працювала більше як розвідниця. Тому що завдання такі ставили: завести суміжників, завести групи, завести своїх людей, знайти маршрути, щоб заводити людей.
— Де вас застав початок повномасштабної війни?
— Я була сержантом поліції, молодшим інспектором-кінологом. І я була тоді якраз на чергуванні. До мене зателефонував начальник і каже: «Збирай всіх по тривозі, почалася війна». Я не могла навіть уявити [таку війну]. Було не те що страшно, а я була більше спантеличена. Почала всіх збирати по тривозі, всі швидко зібралися і приїхали на базу.
Перші місяці ми жили на роботі. У нас вихідних не було. Ми заступали постійно в патрулі. І саме ці патрулі вплинули на те, що я далі пішла в бригаду Лють. Я постійно бачила військових і чула їхні історії. Дуже багато понівечених було, хтось в госпіталь приїжджав. І я так думаю: «Що я тут роблю? Там люди гинуть. Що я тут роблю?» Я просто купила рюкзак на 90 літрів, спакувала туди все, що в мене було, й поїхала.
— Куди поїхали?
— Написала рапорт про перевід. І поїхала проходити курс молодого бійця (КМБ).
— Як ваше керівництво відреагувало на це?
— Я їх розумію. Вони не хотіли мене відпускати. Я була хорошим кінологом. Вони цінували своїх працівників. Вони не хотіли мене відпускати. Вони казали, що я їду на смерть. Їхня реакція була нормальна.
— А ви самі це як сприймали — куди їдете?
— Я тоді взагалі не думала про смерть. Тому що всередині було відчуття, що це моє покликання, що я маю там бути. І чесно — я не боюся загинути. У мене немає такого, що я думаю про це. Просто я реально оцінюю ситуацію і розумію, що таке може трапитись. Ніхто від цього не застрахований.
Коли ти їдеш на бойове завдання, то складність уже в тому, щоб туди доїхати. Я вже не говорю про те, що потрібно ще щось зробити. Це вже складно — просто туди доїхати. Бо FPV-дрони часто залітають і підривають машини. Або мінометний обстріл якийсь, коли близько під'їжджаєш. Ніхто не застрахований.
Одного разу перед тим як йти на позицію, я вийшла в магазин купити воду і продукти, бо на кілька днів заступала. Я сходила в магазин, потім повертаюся, і буквально за дві хвилини туди прилітають дві ракети. І від того магазину взагалі нічого не залишилось. І це в цивільному житті [на прифронтових територіях]. І просто мені настільки боляче за цих людей, що живуть тут. Я постійно бачу, як тут діти бігають і граються. І похилі люди є. Дійсно серце розривається, коли це все бачу.
Коли ми виконуємо завдання, то це [обстріли] очікуємо. Ми вже звикли, ми адаптувалися до того, що там може щось прилетіти, що можуть якісь події ставатися, що загрожують нашому життю. Але в мирному житті такого не повинно бути. І через це я дуже сильно хвилююся за цивільне населення.
— Ви розповідали, що вас мотивувало йти служити те, що на патрулюванні постійно бачили військових і чули їхні історії. Була якась конкретна розмова чи епізод, який вас надихнув?
— Я дуже сильно запам’ятала, коли ми патрулювали на вокзалі, а військовий сидів і чекав свого потяга. І в нього не було руки. Ми підійшли, поговорили, розговорились. І він розповів, що з 2014 року воює. Потім почалась велика війна, він вже був на пенсії, і знову вирішив піти служити добровольцем. І так сталося, що він зазнав поранення і втратив руку. І він каже: «Я собі такий класний протез придивився, що я тепер буду стріляти, і у мене навіть палець не дрогне». І я така: оце мотивація, оце я розумію.
І таких історій дуже багато. Один військовий розказував, що у його взводі на позиціях була дівчина. І по них почав працювати танчик, і його осколками дуже сильно посікло. І він просто не міг йти. І ця дівчина просто бере і витаскує його звідти. Такі якісь історії, і вони здаються нереальними, але це таке життя. В Україні нереальне життя реальне. Можна блокбастери знімати.
— Як виглядало ваше навчання на КМБ? І як вас там сприйняли?
— Для мене взагалі складного нічого не було. Я знала, на що я йду, я цього очікувала. До цього я завжди бігала і займалася спортом. Фізичної складності я не бачила. Зранку ми обов’язково бігали, стріляли. Потім — тактична підготовка, вогнева підготовка, — різні напрямки ми вивчали. І потім в нас було злагодження в лісі. Уже цікавіше було. Ми місяць чи два жили в лісі. Там усі найяскравіші моменти були: марш-кидки, біг, стрільби постійні, в русі постійно, ти мокрий і спітнілий. Це точно те саме, що і на бойових. Окрім того, не було там особливо де покупатися, і ми робили саморобний душ. І так щодня.
Я тоді в розвідку хотіла і в мене не вийшло. І був момент, коли я сіла на пеньок і задумалась: «Блін, я заради цього все покинула і пішла, щоб не склалося так, як я хотіла?». А потім подумала, що не варто хвилюватись і займалась собі далі. Час покаже. І я собі так далі займалася, бігала. Я ще самостійно [додатково] займалася. Наприклад, елементарне холостіння з автоматом [вправи з незарядженою зброєю], біг, різні вправи. У мене був час, і я постійно тренувалася. Моментами було більше морально важко, ніж фізично. Фізично ти завжди витримаєш. Просто, якщо ти морально десь здався трохи, це все. А от в плані фізичної, мені здається, я могла будь-які навантаження витримати.
Коли я була в батальйонній розвідці [за пів року з початку служби], мені хлопці вже давали такі [великі] навантаження по фізо. Вони хотіли, щоб я «злилася». Вони не хотіли, щоб в розвідці була дівчина. І вони фізично намагалися так зробити, щоб я просто «злилася». Вони зрозуміли, що фізично не можуть нічого зробити. Тоді почали морально [тиснути]. Побачили, що морально теж не виходить. Ну і так виходить, що просто в тебе на війні будується твій характер. Або навіть не те, що будується, а ти просто його удосконалюєш. Якщо ти до цього був нормальною і адекватною людиною, то і надалі такою будеш. Дехто каже, що посада дуже сильно змінює людей. Але це не так.
— Фізично і морально на вас тиснули, коли ви вже вдруге подавались у розвідку?
— Це вже вдруге. Спершу була полкова розвідка [куди Пантера подавалася на початку служби]. А в нас ще була батальйонна розвідка [куди захисниця потрапила згодом]. Хлопці скептично ставились до того, що дівчина може виконувати такі задачі. У нас усі дівчата були в штабі, медиками, логістами. І я одна бігала з хлопцями. Мені здається, що вони мене хотіли вижити. А я була така вперта просто. Мій колишній командир сказав: «Альона, змирись з думкою, що ти дівчина і з тебе будуть вимагати вдвічі більше». Я тоді задумалася, що воно реально так і є. Завжди тут будуть вимагати двічі більше.
— Хочуть, щоб ти довела, що можеш?
— Так. Я, якщо чесно, нікому ніколи нічого не намагалася доводити. Просто я працювала для себе. Мені, здається, нікому нічого не треба доводити. Всі прекрасно розуміють і бачать, що я працюю. А це все решта не має значення.
Мені подобається, коли хлопці мене вперше бачать і кажуть: «Ніколи б в житті не сказав, що ти на позиціях по кілька днів, добами сидиш і десь там виходиш». Ну і я відповідаю: «Зовнішність оманлива».
— У розвідку вас перевели за пів року після початку служби?
— Так. Після першої ротації мені запропонували перейти у взвод розвідки. Я така думаю: я ж туди хотіла спочатку. Значить, прийшов час. Що не робиться, те робиться на краще. Перед цим мені запропонували в цьому батальйоні, де я служила, бути командиром взводу. Але для мене це відповідальність дуже сильна, я бачила, що мені ще треба багато навчатися. Я така, що краще сама піду на вихід, якщо, наприклад, людина не може. Тому я відмовилась від цієї посади і пішла у взвод розвідки.
Далі у нас почалося навчання. Я дійсно багато навчалася там, виросла. І, якщо чесно, я не вважаю себе зараз розвідницею абсолютно. Тому що це роки досвіду. Я розумію, що треба ще дуже багато вчитись, бо війна наскільки розвивається швидко, що ти просто навіть не встигаєш слідкувати за тим, що відбувається на полі бою.
Спочатку Альона служила штурмовичкою, але за пів року реалізувала свою мрію і перетворилась на розвідницю / Фото: Наталія Кравчук
— Яким був перший бойовий виїзд?
— Я очікувала, що там буде сильний контраст [із тиловими територіями]. Так і було. Ми ще не встигли під'їхати, як я вже чую, як по нас починає працювати арта. Ми висадилися і розбіглися. Заїжджали тоді вночі, все дуже горіло і був запах цієї гарі. Потім по нас прилітало. Ми біжимо, йдемо і по нас прилітає. Я йшла і збоку від мене прилетіло, і позаду від мене прилетіло. Я обертаюсь, розуміючи, що позаду дві людини йдуть, — їх не видно. Я кричу: «Живі?» Вони кричать: «Так». Пилюка піднялася і нічого не видно було позаду. Дивлюся — і вони з цього туману прильоту виходять. Слава Богу.
Ми ж тоді на собі все несли [амуніцію] і плюс ще БК [боєкомплект] з собою позмінно несли. І це тяжкувато на собі було нести. І плюс по тобі все прилітає. Все, що там було, я сприймала нормально. Тоді під час першої ротації я якась безстрашна була. Я не знаю, як так, але я страху взагалі не відчувала. Зараз я дуже обережна стала. Я не боюся нічого і йду, але зараз я обережніша. Я розумію, що може прилетіти FPV-дрон, і як бачу його, то завмираю в тіньочку і перечікую, поки пролетить.
— Чому так?
— Я себе морально так готувала. Була, як камінь. І мені здається, що тоді я ще не знала, чого очікувати. Тобто приблизно знала, що очікувати, але ще не бачила наживо.
Зараз я вже трохи побачила, що робить війна і скільки забирає людей. Часто я не знаю, що трапилося, і потім приходжу, а мені кажуть, що той чи інший загинув, що той поранений, а тому ноги відірвало. І це для мене боляче, бо я з цими людьми навчалась і працювала.
І
люди не знають, що поліцейські гинуть, що вони працюють так само [як військовослужбовці ЗСУ]. Тому що про це ніхто не говорить, про це всі мовчать. І мені це так боляче. Тому що за що тоді загинули ці хлопці? І коли люди мені пишуть коментарі, що поліцейські не воюють… А я думаю: «Блін, ти піди і скажи це тій мамі, яка поховала свого сина, або тим хлопцям [побратимам]». Я розумію, як кожна смерть розбиває морально хлопців. Бо всі сильно здружились. І коли хтось гине — це тисне на колектив і мотивація трошки падає. Це дійсно складно.
Для мене не так складно на завдання вийти, як почути такі новини. І коли я запитую «хто?», то вже боюсь почути відповідь. Це найважче — втрачати своїх побратимів і знайомих.
— Офіцери з бойової підготовки часто говорять про те, що головне їхнє завдання — це виробити в бійця готовність вбивати. Як ви себе готували до цього?
— Я очікувала, що мені прийдеться вбивати. Якщо я вже взяла зброю в руки, то це було очікувано. Я не скажу, що хотіла. У мене не було такого, що я хочу вбивати, що «я йду на війну, буду мочить там п*дарів». Бо я людина і вони люди. Це логічно, що ти не хочеш зробити людині боляче. Але для свого самозахисту і своїх побратимів ти здатна це зробити. Через що війна відкриває в тобі ті сторони, до яких до цього ти в цивільному житті не був готовий
— Який, можливо, найскладніший бойовий виїзд для вас був?
— Ці виходи так притуплюються. Вони уже всі у мене змішалися. Я вже звикла, що все прилітає і горить постійно. Тому вони уже всі змішалися в одне. Зараз ми часто виходимо на завдання.
Мабуть, один із найскладніших виїздів був у Часовому Яру [на захід від Бахмута] ще під час моєї першої ротації. Я тоді перший раз трошки забоялася — відчула на собі цю приказку «п’ятки холонуть». Нам поставили задання, ми вже виходили, і я розумію, що там дуже багато FPV-дронів. І ми не могли вийти, тому що вони часто відпрацьовували. Я просто чула як 2−3 FPV-дрони працюють. І коли їх не було — треба було бігти. І тут я біжу і чую як у мене п’ятки холонуть, а по спині - холодок. Думала тоді: «Хоч би добігти, щоб в спину не прилетів». Просто ми ще на собі тоді дуже багато несли всього. Там зазнали поранення хлопці, ми забрали їхнє спорядження. І я на собі несла своє і ще хлопців. Дуже важко було. Але коли ти біжиш, то вже не думаєш, що воно важке, а щоб хоч FPV у спину не прилетів.
Ну і, мабуть, на Курдюмівці [селище між Бахмутом і Торецьком]. Це теж мені в пам’яті відклалося. Там тоді хлопці також багато зазнали поранень і загинули. Морально було важко.
— Ви згадували Часів Яр і Курдюмівку. В яких ще місцях ви виконували завдання?
— Перше — Кліщіївка [на південь від Бахмута], потім — Курдюмівка, потім Часів Яр. А зараз — Покровський напрямок [на північний захід від Донецька].
— У чому зараз специфіка вашої роботи?
— Від початку було дуже багато різних завдань. Взагалі по-різному було. Просто зараз наш полк стоїть в обороні. І ми також заступаємо на позиції. Нам виділили зону відповідальності. До цього, як тільки ми заїхали на нову місцевість, то ходили на дорозвідку, постійно все вивчали, шукали місце під позиції хлопцям, заводили їх, і розводили по позиціях. Кожним все розказували, показували. Ну і там ще різні завдання, які керівництво давало на виконання.
— Чи є якась роль, яка зазвичай за вами закріплена, коли ви йдете на бойові виходи?
— Це від завдання залежить. Наприклад, навіть коли ми йдемо на більше, ніж кілька днів, то можемо бути зовсім без зв’язку. А якщо ми зі Starlink [супутниковий інтернет] виходимо, то можуть сказати, що треба зробити «то і то». По-різному буває. Можу бути командиром групи: ти постійно маєш бути на зв’язку з керівництвом, бо воно дає якісь вказівки, ти маєш їх виконувати, і потім правильно їх донести і пояснити своїм підлеглим.
В принципі, ми всі однакові, ми всі бійці, всі на одних умовах, кожен точно так само працює. Ми довго навчались, щоб бути на такому рівні — всі як один. Має бути командна робота. Що навіть без слів людина має тебе зрозуміти в деяких ситуаціях.
— Чи є операції, якими ви найбільше пишаєтесь?
— Мені здається все ще попереду. Я цьому не приділяю увагу. Але хлопці постійно якось підтримують, і кажуть іноді, що я мотивую людей. Просто, як я йду, не відчуваю страху, і вони дивляться на мене, що я дівчина, не відчуваю страху, і слугую для них мотивацією. Мені ще хочеться рости, хочеться ще таких завдань, які б допомагали хлопцям бути корисною.
Просто не знаю наскільки в моральному стані нас ще вистачить. Не знаю, як довго людина може бути так у війні постійно. Бо воно дуже сильно впливає. Я дивлюсь по собі: виходжу після позиції, і коли в цивільному [прифронтовій території, де живуть бійці], то спершу у мене постійно гупає в голові, дуже важко. І дуже важко сприймаю це: там [на позиціях] спокійно, а тут — важко. Контраст реальний. І так живеш постійно в такому хаосі.
Якось так все змінилося, що суспільство по-іншому почало сприймати військових.
— Як?
— Я дивлюся відео, де хлопці розказують про свої бойові досягнення, про свою роботу. А там коментарі одразу: «А чого ти пострижений? А чого ти покупаний, чого ти в чистенькому?» Я така думаю: «Люди, ви що?! Ми були на позиціях, ми прийшли із них, попрали одяг, покупалися. Я, наприклад, можу нафарбуватися. Я просто хочу жити нормальним життям, — так, як ви. Я просто проблем взагалі в цьому не бачу. Це смішно виглядає».
Мені здається, що багатьом військовим це теж не до вподоби.
Мені боляче за побратимів, бо я розумію, через що вони пройшли, а люди просто їх оцінюють.
— Бути жінкою у 2024 році у війську, — це як?
— Це нормально, дійсно нормально. Тому що кожен має якось долучатись до перемоги. Я розумію, наскільки хлопцям важко. Ти дивишся на них і скільки вони днів сидять на позиціях, — це реально важко робити.
Я ж не говорю, що треба йти на позиції, штурмувати. Є багато різних професій, де ти можеш бути корисним. Це для мене нормально [коли жінки йдуть служити], зараз треба підлаштовуватися під ту ситуацію, що склалася у країні. Тому що хлопцям реально важко. І я говорю не про фізичну сторону, а моральну. Фізично це і так зрозуміло, що важко. А в моральному це також важко — постійно терпіти ті прильоти. Зараз по нас що тільки не працює: міномети, арта, танчик, стволка, КАБи, FPV, дрони. Все по нас працює! Просто все це наслухаєшся, надивишся. Плюс багато бруду, крові. І постійно [зазнають поранень чи гинуть] всі тобі близькі люди. Морально ти, звичайно, міняєшся.
Тому я тільки за це [щоб жінки були у війську]. Це тільки моя позиція. Я вибрала цей шлях. Для когось це може бути неприйнятно. Хтось дивиться на це скептично: ну що жінка там може зробити?! Але це моя позиція. Я її вибрала і ні разу не пошкодувала при цьому. Я пишаюсь, бо знаю, що я щось роблю. І мені не буде соромно потім. І мені зараз, наприклад, не соромно перед своїми батьками, і не буде соромно, можливо, перед своїми майбутніми дітьми.
— Вони вже звикли.
— Змирилися?
— Так. Вони дійсно, це слово ідеально приходить, змирилися. Бо спочатку вони просто були в шоці. Вони не хотіли, щоб я йшла, вони боялися.
Зараз я стараюся майже не казати, коли виходжу на позиції. Але мама ж прекрасно розуміє, що я там, коли по декілька днів не виходжу на зв’язок, або роблю це рідко, або коли я посеред ночі на зв’язку. Вона вже просікає у WhatsApp. Уже так просто не вийде сказати, що я не виходила, чи ще щось.
У нас така зазвичай розмова: «У мене все добре». Мама: «Ну, ти хоч розкажеш щось?» Я кажу: «У мене все добре». А тато каже: «Коли не спитаю, у тебе все добре».
А що я буду казати?
— Чи має бути жіноча мобілізація?
— Якщо на добровільній основі створити, то чого б ні. А якщо робити примусову мобілізацію, то, думаю, що це погано — брати людей, які не хочуть працювати. З них толку не буде ніякого. Вони навпаки будуть якоюсь мірою заважати при виконанні бойового завдання. І коли ти розраховуєш на один склад групи, а потім хтось каже, що не піде і не хоче — то картина вже зовсім по-іншому складається.
— Але добровольці закінчуються.
— Так. Просто як люди цього не розуміють і забувають, що є ті, хто воює з 2022-го, а дехто — навіть з 2014-го. І вони втомилися, їм потрібна заміна хоча б елементарно на декілька місяців для відновлення, реабілітації. Тому що ти реально там дуже вимотуєшся.
Людям дійсно потрібна елементарна заміна для реабілітації, для відпочинку. Не говорячи вже про те, щоб була повноцінна заміна. Я не розумію, як одні люди мислять по-такому, а інші по-іншому. В той час, коли у нас така ситуація, ми мали б об'єднатися і мислити одному напрямку. Бути ідейними, бути нащадками своїх предків. Я не розумію, чому в одних це відгукується, а в інших ні. І коли така сталася ситуація, ворог прийшов на нашу землю, ми повинні захищати її. Це нормальна, адекватна реакція.
Просто для мене якось дивно, що там хлопці відкуплюються, чи втікають, чи ховаються. Ти боїшся, всі бояться. Страх — це нормально. Знайди для себе відповідну посаду чи професію, яку ти бачиш, де будеш більше користі приносити. Якщо, наприклад, ти займався ціле життя IT, то зараз в бригадах формуються підрозділи, де ти не обов’язково мусиш бути штурмовиком чи піхотою. А люди бояться, що будуть місяць сидіти на позиції. Ти знайди для себе відповідну професію, ти ж не обов’язково мусиш там сидіти.
Тому що на позиції постійно міняються одні і ті самі. От візьмемо наш взвод. Ми маємо дві групи, які заступають на позиції. У нас немає навіть, щоб ми відпочили. Ми як конвеєр. Я виходжу на завдання зі своєю групою, потім — інша група. І ми дві групи, які постійно міняються. І це важко. Це реально проблема.
— Як ви себе почуваєте в тилових містах?
— Коли в нас закінчилася ротація, ми знову приїхали на БРку [бойове розпорядження], виходимо на задання, — і я вже адаптувалася. А коли приїжджаю в цивільне місце, мені важче адаптуватися. Не знаю, може звикла до стресу, а коли його вже немає, то важко звикнути до спокою.
Морально в мене якийсь ПТСР, якщо чесно, починається. Я дивлюся по собі, що мені не хочеться ні з ким спілкуватися, я краще собі буду бігати, тренуватися, займатися. Мені не хочеться ні з ким спілкуватися. Ця пісня «я посміхаюся і вдаю, що в мене все добре», — це, напевно, про мене.
Стараюсь бути на позитиві, але морально важко. Коли я приїжджаю у відпустку, або на відновлення, то я розумію, що там хлопці далі продовжують воювати, і мене більше совість мучить. Вони там втомлюються, працюють. І мені хочеться назад повернутися. Якось воно затягує. Далі важко переключитися на це цивільне, бо ти постійно думаєш, що там твої хлопці.
Навіть якщо полк чи бригаду вивели [у тил], ти все одно думаєш загалом про людей, які на позиціях і як їм важко. Совість мучить.
— Як виглядає ваш типовий день, коли ви не на позиціях?
— Тренування. Я тренуюсь точно раз в день. Бігаю, силові тренування, кардіо. 90% мого способу життя таке, щоб допомагало мені на бойових позиціях.
Я стараюся і в моральному плані себе підтримувати. Читаю постійно літературу на військову тематику, щоб розвиватись, щось нове для себе дізнаватися, і якось зростати у всіх сферах.
Постійно потрібно себе підтримувати у формі і тонусі. Бо якщо не дай Бог складеться так ситуація, що потрібно буде витягнути побратима, я собі потім просто не пробачу, що не змогла це зробити через якусь свою фізичну непідготовленість.
— Яка історія вашого позивного «Пантера»?
— Коли я тільки прийшла [у підрозділ], то всі знали, що я хотіла у розвідку і почали називати «развєдка». І я така думаю: «Йомайо, будь ласка, тільки не це». Я собі вже уявляла, як в радєйку [рацію] будуть казати: «Развєдка, вийди на зв’язок». Тому я взяла позивним перше слово, яке мені прийшло в голову. І більшість, що на мене дивляться, кажуть: «Ти не схожа на пантеру, ти біла, не буває білих пантер». А я кажу: «Я Пантера через свої особисті якості — тихенько підкрадаюсь, швидка, кмітлива, це не про зовнішність».
Я коли обирала позивний, то думала ще про «Безстрашна». Але це довго вимовляти по рації.
— Зараз ви відчуваєте себе на своєму місці?
— Так.
— Що вам дає сьогодні сили триматися?
— Ось це усвідомлення, що я приношу якусь користь полку, взводу. Коли я працюю, то в мене і настрій покращується, я відчуваю, що можу когось врятувати, чи допомогти комусь. Це мотивує. Плюс я дивлюся, скільки загинуло моїх хлопців-друзів, і думаю: для чого? Просто далі зворотнього шляху я вже не бачу. Моя мотивація — це хлопці, які загинули.
— Яким ви бачите своє життя після завершення війни?
— Я б стала інструктором з бойової підготовки. Я просто обожнюю стріляти, обожнюю все, що пов’язане зі зброєю.
— Що мрієте зробити після війни? Або під час?
— Подорожувати, мабуть. Я дуже любила подорожувати. Навіть Україною любила кудись поїхати. Я просто думаю, яка Україна красива, коли проїжджаю області. І трошки боляче, коли дивишся, що Росія робить з нашою територією.
— Щоб ви порекомендували тим жінкам, які тільки збираються йти служити? До чого їм готуватися?
— Я пишаюся тими, хто вирішив долучитися. І бажаю сили, безстрашності. І нікого не слухайте. Вірте в себе і свої сили. Терпіння вам, кмітливості, розуму. Хочеться, щоб вас ніхто не зламав ні у фізичному плані, ні у моральному. Щоб ви були стійкі духом. Тому що ми все-таки нащадки своїх предків. От я, наприклад, перед тим як виходжу на завдання, молюся предкам, полеглим воїнам нашим і Богу. Тому що ми маємо цінувати наше минуле, бо ми майбутнє нашої країни.
Джерело " NV.ua./ukr/ukraine "