Вижити по-новому

Стосунки на владному олімпі нагадують радянську сім'ю, в якій всі пересварилися, але розлучитися не можуть, оскільки пов'язані квартирою, а її не розміняєш так, щоб кожному вистачило по однушці.

Президенту Петрові Порошенку і прем'єру Володимиру Гройсману стало складно жити разом, а генпрокурору Юрію Луценку набридла його робота. Він хоче посаду глави уряду. У підсумку життя вчорашніх соратників отруєне, а вся країна йде у рознос.

Почнемо з Порошенка. Здавалося, зовсім недавно, 8 березня 2014 року, пройшла таємна зустріч у Куршевелі з олігархами, де він домовився про своє президентство. Пролетіло чотири роки, і Порошенко хронічно втомився, проте не може нічого кинути: верховна влада затягнула, як наркотик, ще не все прибране до рук, та й гарантій спокійного життя у разі відходу немає.

Через рік у ці дні мають відбутися фінальні дебати між кандидатами у президенти, а плану перемоги в Порошенка досі немає. Тому в голові стратегів народився сценарій: розпуск парламенту в травні 2018 року і дострокові вибори в серпні, з мінімальною явкою і максимальною маніпуляцією, а головне — за змішаною системою з мажоритаркою. Це нібито дозволить Порошенку підстрахуватися на випадок поразки в боротьбі за посаду глави держави. І головне: на дві виборчі кампанії — парламентську, а потім і президентську — у Юлії Тимошенко просто не вистачить грошей.

Сценарій має багато слабких сторін. По-перше, як Порошенкові розвалити коаліцію, щоб звинуватити в цьому інших? Народному фронту з нульовим рейтингом дострокові вибори не потрібні. По-друге, перемога на них не гарантована, тому що позитив від безвізу втрачений, а більше Порошенку йти до людей ні з чим. По-третє, вибори призведуть до заморожування кредитів від МВФ. По-четверте, якщо президентом через рік буде не Порошенко, він або вона захочуть розпустити цю Раду і обрати нову під себе. А значить, за такого сценарію Україну чекають три виборчі процеси за один рік з усіма наслідками, що випливають — від розгулу популізму до бойкоту МВФ.

Але головна перешкода Порошенка на шляху до дострокових виборів — це прем'єр Гройсман. Колишній вінницький мер уже рік грає на нервах Порошенка. Все почалося зі стрімкого відсторонення Романа Насірова з посади глави ДФС. Тоді прем'єр, незважаючи на тиск Банкової, зміг провести свого ставленика Мирослава Продана. Відтоді відносини скотилися по похилій.

Порошенко розуміє, що кожен день на посаді прем'єра — це додаткові ресурси Гройсмана для окремого плавання. І зрозуміло, що відбирати голоси він буде якраз у партії Порошенка, а позбутися його складно. Гройсман домовився із Народним фронтом, вибудував особисті відносини з олігархами, посадив своїх людей на малопомітні, але грошові посади на зразок кадастру, архітектурно-будівельної інспекції або Дунайського пароплавства, знайшов спільну мову із Заходом і 

скористався ефектом занижених очікувань, почувши навздогін: "Це краще, ніж ми думали".

Розмовами про розпуск Ради, який означає і відставку прем'єра, Порошенко намагається повернути Гройсмана назад у сім'ю. Але досягає протилежного ефекту і сіє ворожнечу у верхах.

Третій в цій родині — Луценко, який, на відміну від Гройсмана, давно хоче змінити роботу. ГПУ хоч і принесла матеріальні вигоди, але тягне рейтинг Луценка на дно. Він не зміг задовольнити запит суспільства на справедливість, а стрічки новин рясніють іменами соратників Януковича, які вийшли сухими з води, і антикорупціонерів, на яких відкриті справи.

Луценко з радістю втягнувся у війну з НАБУ, яка не принесла йому нічого, крім негативу. Зрештою він посилив позиції Артема Ситника, а також зіпсував свої відносини зі США: в кінці 2017-го американський генпрокурор здійснив демарш і скасував зустріч з українським візаві.

Він хоче піти — але не в порожнечу, а на... посаду прем'єр-міністра. Вся піар-кампанія прокуратури зараз побудована на меседжі, що завдяки Луценку будуються дороги і школи нібито на конфісковані ним гроші Януковича.

Паралельно близький до Луценка депутат Олександр Третьяков шантажує Гройсмана загрозою вийти з фракції і знизити чисельність коаліції до менше ніж 226 осіб. Так він домагається створення міністерства у справах ветеранів, яке має стати ядром окремого політичного проекту Луценка.

Зрозуміло, що нормальне життя у такій політичній сім'ї закінчилося. Однак при всьому негативі це дає нам шанс. Досвід України показує, що охоплена внутрішніми інтригами влада з'їдає себе і програє вибори. Головне тепер — щоб замість нинішніх псевдоеліт прийшли реформатори, а не популісти або реваншисти. Але це вже інша історія.

Сергій ЛЕЩЕНКО.

Джерело: НВ