Володимир Вернадський: Потрібно розрізняти – руське, українське…

12 березня 1863 року народився геніальний вчений, академік Володимир Вернадський. Його дослідження випередили свій час, ідеї стали пророчими. Знанням Вернадського було затісно в межах тогочасної науки.

***

Учень, друг і соратник ученого – академік Олександр Ферсман писав: “Ще багато років доведеться попрацювати і його учням, й історикам природознавства, щоб виявити основні шляхи його наукової творчості, розгадати складні, ще далеко не зрозумілі побудови його тексту. Це завдання лежить на майбутніх поколіннях”.

Народився майбутній геній в родині професора Московського університету, вченого-економіста Івана Вернадського. Рід Вернадських походить від литовського шляхтича Верни, що воював проти поляків на боці Гетьмана Богдана Хмельницького у національно-визвольній війні 1648-1657 років, а його нащадки потім осіли в Києві. Матір майбутнього науковця, Ганна Петрівна Константинович, була з роду українських шляхтичів. Тож своїм родинним корінням Володимир Іванович був тісно пов’язаний з Україною і завжди зберігав українські національні традиції.

Перші п’ять років життя Володимир провів у Петербурзі, потім родина переїхала до Харкова. Світогляд малого хлопчика сформувався під впливом батька, який був прихильником швидшого розвитку капіталістичних відносин і гостро критикував та засуджував кріпацтво. А також свого зведеного брата Миколи – талановитого художника і поета. Беручи з нього приклад, у 13-літньому віці почав вести щоденник. Зараз саме ці записи дають нам безцінну інформацію про життя генія.

“В молодості мене охоплювали переживання, що не піддаються логічним формам, я цікавився релігійно-теологічними побудовами, спіритизмом, легко піддавався незрозумілому страху, відчуваючи навколо присутність сутностей, що не сприймаються тими проявами моєї особистості (органами відчуття), які дають їжу логічному мисленню”, – писав він у щоденнику. Але, не розуміючи природу походження такого дару, ще в ранньому віці заглушив свої надзвичайні здібності. Хоча вони до нього поверталися у кризових ситуаціях.

Освіту Вернадський здобував у Санкт-Петербурзі. Після закінчення гімназії вступив на природознавче відділення фізико-математичного факультету. Його наставником був видатний учений Василь Докучаєв. Під його впливом Володимир Іванович займався дослідженнями в царині мінералогії і кристалографії. Окрім цього, молодого вченого приваблювали такі дисципліни, як географія, біологія, історія розвитку наукової думки, філософія, історія і література. Вивчав мови – французьку, німецьку, англійську, усі мови слов’янської групи. Невдовзі після закінчення університету Вернадського відправили у відрядження до Італії, Франції та Німеччині. Після стажування викладав у Московському університеті. Проте його думки вже сягали далеко вперед. Вернадський навсправжки захопився радіогеологією, біогеохімією, філософією.

Попри активну наукову діяльність, Вернадський не залишався осторонь громадського життя. Він належав до земського та конституційно-демократичного рухів, був співорганізатором ліберальної партії конституційних демократів (кадетів). Очолював учений комітет при міністерстві землеробства, комісію із підготовки реформи вищої школи, а восени 1917 року увійшов у склад Тимчасового уряду як заступник міністра освіти. Саме він одним із перших поставив питання про створення Академії наук України. Вернадський глибоко розумів витоки українського національного руху, щиро симпатизував йому.

“З Імшенецьким та Бельговським обговорювали звернення і платформу Української партії волі. З ними цікава розмова про українську мову й українське питання. Обидва вважають себе українцями, але гадають, що культура духовна спільна: Толстой, Тургенєв, Гончаров настільки ж рідні українському мужику, як і великоросійському. Я багато в чому з ними згоден, але вважаю, що їхнє ставлення до української мови недостатнє. Мені здається, потрібно розрізняти – руське, українське, великоросійське…”. — Так писав він у своєму щоденнику.

Більшовицький переворот Вернадський не сприйняв. Як і багато освічених людей того часу він вважав, що більшовицький режим і червоний терор довго не втримаються. Коли життя у Петрограді стало небезпечним, Володимир Іванович із родиною під виглядом службового відрядження переїхав до України. Там за сприяння Гетьмана Павла Скоропадського 1918 року створив Українську академію наук, став її першим президентом, працював над формуванням національної бібліотеки. Робив усе можливе, щоб відроджувати українську мову і культуру. Адже завжди називав себе українцем і рідною мовою вважав саме українську. Через те російські колеги дали йому прізвисько “упертий хохол”. Ще 1880 року він написав свого вірша, присвяченого Батьківщині:

Украина, родная моя сторона,
Века ты уже погибаешь…
Но борешься, бьешься, бедняжка, одна
И в этой борьбе изнываешь…
В минуту погибели крайней твоей
Детей твоих дух пробуждался,
Старались свободу найти от цепей
И ум их тобой восхищался…

Восени 1919 року, після захоплення білогвардійцями Києва, Українську академію закрили. “Великоросійських” шовіністів коцюрбило від самого слова “Україна” – що вже казати про факт існування української науки. Науковець виїхав спочатку до Ростова-на-Дону, а потім до Криму, де став ректором Таврійського університету (зараз національний університет імені Вернадського). У ті часи він мав змогу емігрувати до Лондона, але тиф, який мало не забрав життя вченого, не дала змоги виїхати за кордон.

Та через три роки все-таки виїхав із родиною до Парижа. Читав лекції з геохімії та радіогеології у Сорбонні, видав книгу, писав статті. На прохання учня Олександра Ферсмана і друга Сергія Ольденбурга повернувся до Ленінграда, сподіваючись, що зможе посприяти становленню науки на рідних землях, і все ще вірячи, що панування комуністичного режиму триватиме недовго.

Донька вченого виїхала і лишилася жити в США, син став професором кафедри історії Єльського університету в Коннектикуті й запросив батька виїхати за кордон. Але академік відмовився. Під час Другої світової був евакуйований у Казахстан. 1944 року повернувся до Москви, і, вже тяжко хворіючи, впорядковував архіви, готував книгу “Пережитое и передуманное”, займався історією науки.

6 січня 1945 року на 82-му році життя Вололдимир Вернадський помер від наслідків інсульту.

По собі академік Вернадський лишив понад 400 опублікованих праць. Низка його робіт побачили світ лише через багато років після смерті. Ще сотні праць академіка зберігаються в рукописних фондах і чекають на видання.